Де зерно, там і полова

Тема

З дзвіниці ви­хо­дять дівча­та, ше­по­чу­чи і хи­хи­ка­ючи проміж се­бе, і про­хо­дять в са­док, що за бар­ка­ном; за дівча­та­ми по­одаль ідуть пи­ша­ючись па­руб­ки.

Мотря, Хве­дос­ка і Люб­ка ви­хо­дять з дзвіниці.

Сам­рось Жлудь і Ро­ман зу­пи­ня­ються на ба­бинці.

Харитон, Ки­ри­ло, Пи­лип і Де­нис.

Денис (бу­хи­ка). Та й дов­го ж піп при­ча­ща!

Харитон. Спа­сел­ників ба­га­то: ма­ло не на сот­ню!

Денис. Ніби не ма­ли ча­су за піст відговітись? Ко­ли б швид­ше роз­гов­ля­ти­ся… їсти - аж ду­ша бо­лить!

Ха­ри­тон (до Ки­ри­ла). Сиділи б, діду, у та­ке свя­то до­ма: лю­дей у церкві, як ко­машні, ма­ло вас не за­да­ви­ли!

Кирило. Га? Бог смерті не дасть, то й вовк не про­ковт­не!

Денис (бу­хи­ка). Тьху на те­бе, от при­че­пи­ло­сяі.. Не­на­че там тобі усе­ре­дині що гар­чить або ж гав­ка…

Пилип (глу­зу­ючи). То, ма­буть, горілка з сирівцем сва­риться? Ко­ли б до цього каш­лю та ще кольки…

Денис. Ко­ли б тобі до очей та більма!

Пилип. А ти б менш тріскав ку­кульва­ну, не да­ви­ло б!

Денис. Я за твої п'ю, чи як? Ти ме­не час­ту­вав ко­ли-не­будь?.. Роз­говіюся, за­раз на піч та й до­го­ри­че­ре­ва: спа­ти­му аж до провід!

Харитон. О! А до шин­ку?

Денис. Чорт­ма за що, в ки­ше­нях ані дзенькне!

Харитон. А набір?

Денис. Наб­рав­ся, бра­ту­хо, по самісінькі ву­ха!

Пилип. Ніби не знай­дуться такі, що по­час­ту­ють?

Денис. Ну й чо­го ти чіпляєшся, чо­го лізеш в вічі, як та слок­ва? Ав­жеж, що знай­дуться ще пу­тящі, не всі такі скни­пи, як ти!

Пилип. У ме­не дур­нич­ку ха­ва з'їла.

Денис. Во­на вже й те­бе туж-туж стріска!

Пилип. А стріска! Що ступінь, то вже ближч до до­мо­ви­ни.

Денис. Ко­ли б ду­мав про до­мо­ви­ну, не скла­дав би кар­бо­ванці в скриньку!

Пилип. Жи­вий про жи­ве міркує!..

Харитон. Ну й діжда­ли­ся ж теп­ла! Надів сьогодні гед­зе­ти­ка, дум­ка ши­ба­ла: змерз­ну! - аж во­но і в гед­зе­ти­ку па­рить.

Кирило. Га? То ще кров в тобі воює; а як мені, то ось і в ко­жусі хо­лод­но.

Харитон. Ну й зи­ма ж бу­ла!

Пилип. Су­туж­на!

Денис. Бу­ло б, мов­ляв, ще су­тужніш, та вже й ніку­ди!

Харитон. І дов­га! Та­ких зим дов­гих, ли­бонь, ще й не бу­ло?

Денис. Бу­ла б ще довш, та вже й ніку­ди!

Пилип. А тобі що? Ні во­ли­ка, ні корівки!.. Що ти, за па­шею бідкав­ся, чи як?

Денис. Не до те­бе п'ють!

Пилип. Не ста­ло топ­ли­ва, ти ха­ту об­дер?

Денис. Об­дер свою, а не твою!

Кирило. Далі зи­ми ще довші бу­дуть: пе­ред кінцем світу геть усе пе­реп­лу­тається…

Денис. Ли­бонь, во­но до то­го вже і йдеться. Ма­буть, і хов­рах геть по­ви­мер­зав? Торішню вес­ну мої хлоп­ча­ки та­ки на­ло­ви­ли їх, аж на оди­над­цять кар­бо­ванців; а цю вес­ну, ма­буть, чорт ма­ти­ме й то­го за­робітку?

Пилип. А чорт ма­ти­ме! Бо те­пе­ра до во­лості, пи­сар мені ка­зав, прий­шла ста­тис­ти­ка, що земст­во не пла­тити­ме вже за хов­рахів…

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке