Крайня межа

Тема

- Вибачте? - я догнала жінку в робочому халаті з відром в руках. - Ви не підкажете , як знайти Максименко Ярослава Павловича?

- Так, в он тому будинку він. - і вона рукою показала в якому саме будинку.

- Дякую. - мило посміхнулася я.

Ну, що ж сподіваюсь він там, бо я вже була в офісі, на бригаді і починаю думати, що він просто невловимий. Я рішуче направилася до будинку. Пахло там відповідно кислим силосом, коровами і неперевершеним ароматом гною. Поморщилася та рішуче зайшла в будинок, на вході був передбанник і я трішки була з світла, тому тільки на коридорі побачила трьох чоловіків і почула веселий сміх, як тут же наступила на слизьку дошку, що стояла на риштаку і просто феєрично влетіла на коридор, боляче гепнувшись на цементну підлогу. Довкола запанувала тиша, я з горем навпіл піднялася. І шалений сміх просто оглушив мене,а я зрозуміла, що я в якомусь білому непотребі, стряхнула цю сипучу субстанцію, долоні були збиті, колінка судячи по болю теж, але під довгою спідницею їх не було видно. Судорожно зітхнула, намагаючись опанувати себе і все ж підняла очі на чоловіків. Ярослава Павловича я звісно бачила до того, але зараз з трудом його впізнав в джинсах і футболці. А він в усі очі розглядав мене, поряд нього невисокий лисуватий брюнет з пронизливими карими очима ще один чоловік був кремезним і товстезним і всі вони з палітрою відчуттів від здивування до веселощів розглядали мене. Було страшенно не зручно, опинитися в такій ситуації. Зусиллям волі подавила всі зайві відчуття, як то сором, незручність і бажання провалитися крізь землю.

- Ви цілі? - першим запитав мене товстун.

- А? Так, просто фантастичне приземлення. Які у вас тут віроломні дошки.

- А ви кого шукаєте? - поцікавився товстун.

- Уже знайшла. Доброго дня Ярослав Павлович. - Максименко трохи скривився.

- Мельничук, Мельниченко…Мельник Емілія. - радісно посміхнувся він.

- Так і я вже замучилася вас шукати. Ви прямо щось середнє між невловимими месниками і чорним плащем. - без потрібного пієтету видала я начальству і тут же прикусила свого язика. Начальство здивовано підняло брови, а інших два чоловіки залились невтримним сміхом.

- За що ж мені це… - простогнав Максименко.

- Я ж вас заздалегідь попередила, що саме сьогодні о 10 ранку я приїду…

- А, так, щось таке було. - байдуже потер він лоба. - Ну, можете приступати. - ні, я таки мало не розплакалася, нерви ні до біса.

- Для початку ми домовлялися, що ви знайдете мені житло, далі покажете власне, що є і до чого мені приступати.

- І таке щось було. - трагічним голосом додав він, обвів поглядом корівник і мене. - От, Трохим тобі і покаже все. - тут же наткнувшись на нього поглядом радісно вишкірився він. Зате сам Трохим, товстун і я запитливими очима подивилися на нього.

- Так. Я забув про її приїзд. І що? - розвів він руками. - Просто вбийте мене.

Погляд Трохима і Ярослава Павловича схрестилися, після того Трохим прошипів Ярославу, що можна його на хвилинку і вони відійшли в сторону. Між ними відбувалася жвава суперечка, слів чути не було, але міміка була виразною. Ну, зовнішність у Ярослава Павловича була яскрава, довге волосся весь час лізло йому в очі і він час від часу рукою прибирав його з очей, виразні темні брови, карі очі, прямий ніс, губи цікавої форми, нижня трохи більша за верхню і такі милі кривенькі зуби. Його рухи були неквапливі, неначе з лінню він плавно перетікає з одного положення в інше. Навіть його темно-помаранчева футболка та джинси на його худорлявому тілу виглядали природно і стильно, хоча на вулиці було більш ніж свіжо. Я відвела від нього погляд і оглянула будинок. Корівки виглядали ситими і доглянутими, корівник був великим і просторим, під стелею були величезні вентилятори і рядок з скла, що добавляло світла в будинку. Замість ясел була металева конструкція, через яку з підлоги корови, просунувши голову, збирали їжу. Я так загледілася, що пропустила повернення чоловіків.

- Емілія, - відкашлявся Трохим, - давайте я покажу вам житло. - з кислим виразом обличчя сказав він.

- А що з приводу робочого місця? - повернулася я з питанням до Ярослава Павловича.

- Завтра вам виділять робоче місце. - без ентузіазму відказав він.

- Дякую. Тоді до побачення. - я повернулася до Трохима і ми пішли з будинку.

- Трохим, я на машині.

- Добре. Де поставили?

- Біля в’їзду на ферму.

- О, то ви з досвідом. - посміхнувся він.

- Ага, один раз була на фермі, бачила, як фраєри на BMW заїхали на ферму, під’їхали до корови і вирішили її налякати, звучно посигналили. Так, та й корівка їм на капот сіла, і фари повилазили. - Трохим зично засміявся, я навіть повернулася до нього, а у нього з очей потекли сльози. Від його сміху, мені якось стало легше, день уже навіть не видавався таким жахливим і я посміхнулася йому у відповідь.

- У нас такі розумники козі посигналили, паслася собі коза через дорогу, а вони їй посигналили після чого штир стирчав в одному вікні, а коза в іншому.

- Бідна тварина.

- Бідні дебіли, бо то бачила бабка, і з вилами за ними до самого ставу бігла.

- О, то не легко видно не підготовленим пережити. Куди мені їхати до речі?

- В центр, спочатку заїдемо в контору, ключі візьму. А там неподалік є вуличка і хатинка, нам дозволили в ній пожити. Там не дуже велика хата. - з якимись винуватими нотками то прозвучало.

- Ясно. - ну, дійсно що тут було не ясно, мене тут не сильно чекали і хатинка буде на курячих ніжках.

За ще якихось півгодини за яких мене коротко познайомили з селом, аптекою, поштою, конторою, ми стояли уже перед хатою. Хатка і справді виглядала невеличкою, проте досить доглянутою, на дверях висів замок

-А де її власники?

- Тут бабуся одна жила, вона померла, а сини не можуть власність поділити.

- А це нічого, що я тут збираюсь жити?

- А, ні. - похитав він заперечливо головою. - Сашко сам ключі віддав і дозволив користуватися хатою.

- Добре. - я знизала плечима. А Трохим поборовся з замком, який так нормально трохи під іржавів і нарешті відкрив двері. В хаті пахло чимось старим і затхлим, я поморщилася та зайшла слідом за Трохимом.

- Ну, тут така веранда. Далі у нас сіни і ми зайшли в щось темне. - Трохим з скрипом відкрив двері і ми попали в ще одну кімнату, де з правої сторони була піч, а з лівою лавка з столом.

- А електрика є? - запитала я, бо натиснула на вимикач, а лампочка не засвітилася.

- Має бути. - відповів Трохим. - Це у нас кухня. Далі у нас має бути ще одна кімната і спальня. - в спальні Трохим клацнув вимикач і лампочка засвітилася.

- Води в домі немає? - з тихим жахом запитала я.

- Немає. Криниця в дворі.

- О, я до такого трохи була не готова.

- Емм…ну…то це…о, там на дворі літній душ був.

- А нічого, що зараз середина квітня?

- Е…- і він трохи зніяковіло на мене глянув. - Ну, у нас розумієте немає вільних , ми все таки не курортна зона. І хати у нас не здають. І звісно у нас немає ніяких готелів.

- Я зрозуміла. Ця хата це було найкраще, що ви могли мені запропонувати.

- Ні, ну звісно, можна було ще попроситися до якоїсь бабусі пожити, та не думаю, що вам так буде зручно. - стиха пробурмотів він.

- Дякую за турботу Трохим. Все нормально. Якось пристосуюсь. Це підкажіть де тут магазин?

- Там де контора тільки трохи вперед проїхати.

- Дякую.

- Ну, ви обживайтесь і звертайтесь якщо щось буде потрібно.

- Добре. Завтра о 9 годині ранку, де мені шукати Ярослава Павловича?

- В конторі. Там, де ми були з вами. - на мигах показав він.

- Дякую Трохим. Далі я сама думаю справлюсь.

- Вам точно не треба допомогти? Там речі позаносити? - з якимось сумом в очах запитав він.

- Ні, все нормально. Я впораюсь.

- Ну, тоді добре. Ви ще запишіть мій номер телефону, якщо щось треба буде дзвоніть.

- Так, сама хотіла попросити вас залишити номер. - він надиктував, а я відразу вбила номер в телефонну книгу.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке