Казки для Дарочки

Тема

Карел Чапек

Дарочка або історія життя щеняти

Розділ I

Коли воно народилося, то це було отаке собі біле ніщо, яке вміщалося на долоні: а що мало воно пару чорних вушок, а позаду хвостик, то ми визнали, що це собака, а оскільки нам хотілося мати собачку-дівчинку, то ми й назвали її Дарочкою.

Але поки що воно було таке собі біле ні се ні те, сліпе, без очей, а щодо ніжок, то мало воно дві пари чогось, яке при доброму бажанні можна було назвати ніжками. А що таке бажання було, то мало оте ніщо й ніжки, хоч і небагато чого варті: де вже там на них стояти або ходити! Такі вони ще були хиткі й слабенькі. Та коли вже Дарочка підкувала добре чобітки (вона, власне, ще не підкувала чобіток, тільки закачала рукави), (говорячи щиро, й рукави вона не закачала, а, як то кажуть, плюнула в жмені), (і в жмені вона ще, звичайно, не плюнула, бо й плювати не вміла, та й жменьки були в неї такі малесенькі, що й годі до них влучно плюнути), одне слово, коли Дарочка заповзялася, то дошкутильгала за півдня від задньої маминої ноги до маминої передньої ноги, причому вона тричі попоїла дорогою й двічі виспалася. Спати і їсти вона вміла вже від народження й цього не мусила вчитися. Тож робила вона це ревно цілісінький день. Навіть уночі, коли ніхто її не бачив, Дарочка, мабуть, так само сумлінно спала, як і вдень, — таке це було запопадливе цуценятко.

Крім того, вона ще вміла скавучати. Але як щеня скавучить — я описати не вмію та й не можу показати вам, бо не маю такого тоненького голосу. І вміла ще Дарочка від народження плямкати, коли ссала оте мамине молочко. Ото й усе.

Як бачите, вміла вона спершу небагато, але її матері (звуть її Ірис, і вона грубошерста фокстер’єрка) вистачило й цього: цілий день Ірис мала про що із своїм немовлятком розмовляти та шепотіти, обчухувала свою Дарочку, цілувала та лизала, чистила язиком та вмивала, чесала й, гладила, голубила, годувала й доглядала, навіть своє власне волохате тіло стелила їй замість подушки; ну, тоді можете собі уявити, як Дарочці спалося. Це, щоб ви знали, і є ота материнська любов. І в людських матінок теж буває так. Однак людські матері добре знають, що вони роблять і для чого, а така песикова мама не знає, а тільки слухає, що їй підказує природа.

«Слухайте, вельмишановні песикові мами, увага! — каже голос природи. — Поки ваше маля ще сліпе й безпорадне, поки воно не вміє ще ні захищатися, ні сховатися, ані покликати на допомогу, — не смійте, кажу я вам, навіть ока заплющити: ви повинні берегти його, захищати своїм власним тілом, а як побачите близько кого підозрілого — зразу — гарр! — і задушіть його».

Ірис виконувала все це дуже ретельно, й коли раз до Дарочки підійшов якийсь підозрілий адвокат, мати кинулася, щоб задушити його, й роздерла йому штани; а коли підходив якийсь справжній письменник, вона також хотіла його задушити й вкусила за ногу, а якійсь поважній дамі пошматувала всю сукню; ба Ірис кидалася навіть на таких службових осіб, як листоноша, сміттяр, електромонтер та той добродій газопровідник. Крім того, вона гарчала на багатьох достойних діячів — кинулася на якогось депутата, мала також непорозуміння з поліцаєм. Одно слово, завдяки такій пильності та хоробрості оберегла свою одиначку від усякого лиха, напасті та ворожих підступів. У такої, друзі, собачої мами життя нелегке: людей багато, і всіх їх не перекусаєш.

Того дня, коли Дарочка справляла десятиденний ювілей, з нею сталася перша велика подія: прокинувшись, вона вгледіла, на свій подив, що бачить, — правда, спершу на одне око, проте й це одне око, що не кажи, а є великий крок до світу. Це так її ошелешило, аж вона дзявкнула, й отой дзявкіт був початком собачої мови, яку ми звемо гавкотом. Тепер уже Дарочка вміє не тільки гавкати, але й гарчати та наганяти страх. А тоді вона так лише дзявкнула, ніби хтось потягнув ножем по тарілці.

Та головне, звичайно, було це нове око: досі-бо Дарочка мусила шукати лише мордочкою, де в матері оті смачні ґудзики, з яких цідиться молочко; а коли їй хотілося лізти, то треба було наставляти вперед свій чорний блискучий ніс, аби намацати, що там перед нею. А тут, людоньки, око! Нехай тільки одне, але й це вже знаменита штука, — кліпнеш тільки й бачиш: ага, ось стіна, ось якась прірва, а ось це біле — матуся. А захочеш спати — очко заплющиться, й на добраніч, мені тепер не до вас. А що, коли б знову прокинутись? Тоді розплющується одне око, й дивись, розплющується вже й друге. Це друге трохи ще щулиться, а тоді вже розплющується цілком. З оцієї миті Дарочка вже дивиться на світ двома очима й спить також на два ока. Тож тепер уже вона не повинна спати так довго, й може більше часу присвятити тому, щоб навчитися не тільки сидіти, ходити, але й

ще багато чого іншого, корисного для життя! Це вже, що не кажіть, поступ! Бо цієї ж миті знов озвався голос природи, наказуючи:

«Коли вже в тебе, Дарочко, такі очі, то дивися пильно й спробуй ходити».

Дарочка кивнула на те вушком — чую, мовляв, і розумію — та взялася ходити. Спершу вона виставила вперед праву передню ніжку, ну, а що далі?

«Тепер давай уперед ліву задню», — підказував їй голос природи.

«Ура, пощастило!»

«А тепер оту другу задню, — радив їй голос природи, — задню, кажу, задню, а не передню. Ти ж, дурна Дарочко, й досі тримаєш одну ніжку позаду! Стривай же, так ти не підеш, поки її не підтягнеш. Оцю, кажу, праву задню підібгай під себе! Ні, це ж не ніжка, а хвостик — хвостиком ти не підеш. Зрозумій, Дарочко, про хвостик турбуватися не треба, він сам іде за ніжками. Ну, як там, усі ще в тебе лапки цілі? Гаразд, почнемо знову: виставити праву передню, голову трохи вище, аби було місце для ніжок, еге, добре, а тепер ліву задню, а тепер праву задню (тільки не так, Дарочко, далеко вбік, а давай її під себе, щоб черевце по землі не волоклося), так, а тепер ліву передню; чудово, бачиш, як ладиться? А тепер хвилиночку відпочинь собі й знов: одна-дві-три-чотири, голову догори, одна-дві-три-чотири!»

Розділ II

Як бачите, діти, клопоту тут багато, та що вдієш, — голос природи, мов той суворий учитель, нічого цуценяті не подарує. Але завжди підказувати йому ніколи, бо ж повинен він іще вчити малого горобчика літати або показувати гусеничці, яке листячко їсти, а яке ні. Дарочці він складе тільки домашню задачу (пройти, наприклад, навкіс собачу будку від рогу до рогу) й залишить її, щоб мучилася, бідолашна, сама. А Дарочка так силкується, аж висолопить язичок: права передня, тепер ліва задня (ой лишенько, котра ж це ліва — ця чи ота?), друга задня (де ж вона в мене?), ну, а що далі?

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке