Чорний екватор

Тема

Володимир МАЛИК

Пригодницька повість

ЗУСТРІЧ НА ЕКВАТОРІ

Невеликий вантажно-пасажирський пароплав «Капітан Кук» залишав позад себе широкий пінистий слід. Пружно здіймалися важкими хвилями каламутно-зелені води Індійського океану. Зграї чайок і буревісників кружляли на фоні рожевого заходу. Це була ознака, що земля недалеко. Солонуватий вітер повівав прохолодою. Вдалині клубочилися чорно-багряні хмари, що їх час від часу прорізували і освітлювали блискавиці. Там шаленіла гроза.

На юті стояло двоє пасажирів — Антоні Рант і Дженні Ніксон. Дженні трималася руками за поручні. Вітер розвівав її світле волосся, лопотів шовковою сукнею. Вона дивилася вдалину, і в її голубих очах спалахували відблиски далеких сліпучо-білих блискавиць.

— Дженні, — сказав Антоні, заглядаючи дівчині в очі, — ось ми і в Африці. Шість років тому я виїхав звідси. Радісно і… страшно мені повертатися на батьківщину.

— Чому, любий?

— Радісно, бо це — моя батьківщина, тут жили і померли мої батьки, тут мені все знайоме і рідне, а страшно тому, що тут, в нашій Африці, я можу втратити тебе…

— Як це розуміти, Антоні? Ти ж не розлюбиш мене, правда?.. Чи, може, тобі сподобається якась негритянка?

Дженні засміялася, але Антоні був серйозним. Густа тінь смутку глибоко залягла в його гарних карих очах. Він задумливо подивився на дівчину.

Не минуло ще й місяця, як вони зустрілися на цьому пароплаві, коли він виходив з холодного туманного Ламаншу… Антоні не пізнав у цій дівчині тонконогого вередливого дівчиська з Бруконвіла, яке знав років шість чи сім тому. Якось він приїхав із своїм покійним батьком у сусідній маєток до хворої господині, побачив там оте дівчисько і закохався. Її серце теж, здається, не лишилося холодним і байдужим… Але пізніше, дізнавшись, хто вона, Антоні зрозумів, яка прірва лежить між ними. Дочка найбагатшої в окрузі плантаторки — і плебей-лікар!..

— Твої рідні, — сумно промовив він, — ніколи не погодяться на наш шлюб… Я не хотів про це говорити раніше, але тепер, коли ми незабаром ступимо на землю Кенії, не можу приховати від тебе своєї тривоги.

Дженні, вражена словами Антоні, пильно глянула на нього. Вона кохала його, цього молодого і дужого юнака, що стояв перед нею твердо, як африканський баобаб, любила його жорстке чорняве волосся, стрімкий розумний лоб і темні, трохи смутні очі. Він був увесь втіленням правди — ні рисочки обману не було в його лиці, ні тіні лукавства в очах. Світло-зелена сорочка вільно лежала на його широких плечах і хвилювалася під поривами морського вітру. А те, що він бідняк, що все його багатство в голові і серці — хіба це могло мати якесь значення для неї?

— Любий, я вперше чую такі слова від тебе… Забудь про свою тривогу. Чи в Європі, чи в Африці — ти для мене найдорожчий!..

— Дженні! — Антоні простягнув до неї руки. — Я вірю тобі! Адже справжнє, глибоке почуття ніколи не визнавало ніяких кордонів чи перепон, що їх часто створюють люди. Але, на жаль, дехто думає інакше…

— Що нам до них?

— Вони в Африці — господарі, мають гроші, військо, видають закони, писані і неписані… І вони, я відчуваю, все роблять для того, щоб зруйнувати наше щастя.

— А ми не дамо цього зробити!

— Дженні, люба моя! — шепнув схвильовано Антоні і глянув їй в очі. — Я ніколи, ніколи не хотів би розлучатися з тобою!.. Як хороше було б отак разом іти через усе життя!..

— Так, — ледве чутно прошепотіла дівчина.

Вони стояли, взявшись за руки, і довго дивилися в бурхаючий океан, на далекі грозові хмари, в яких миготіли сліпучо-білі блискавки, на глибоке голубе небо, ще не вкрите чорними хмарами. І їм здавалося, що вони не пливуть, а йдуть дзвінкою кришталевою дорогою, що навкруги бринить музика сонця і грози і що попереду в них ціла вічність.

І хто знає, скільки б вони отак стояли й дивилися на широкий простір, коли б зненацька їх не вивів з задуми могутній удар грому. На морі здіймалися хвилі з білими баранчиками на гребенях, дужчав поривчастий вітер. Чорно-сиза хмара обволокла вже півнеба і перетинала шлях кораблеві. Все частішали удари грому. Надходила гроза… Дженні зітхнула, поклала руки на плечі Антоні і поцілувала його в міцну бронзову шию.

Увечері «Капітан Кук» увійшов у гамірливу гавань Момбаси. Брязнули якірні ланцюги, заметушилися матроси, вийшли з кают пасажири з чемоданами й пакунками, меткі митні і поліцейські чиновники миттю зайняли свої місця… Антоні й Дженні сходили по трапу, що освітлювався прожекторами, останніми: їм ніби жаль було розлучатися з пароплавом, на якому вони провели три щасливі тижні.

На пристані юрмилися зустрічаючі. Під чорним куполом ночі лунали радісні вигуки, сміх, крики матросів, стук і брязкіт підйомних кранів, лайка наглядачів за неграми-вантажниками. Все змішалося в загальний хаотичний шум.

Два напівголі негри-вакамба поклали собі на голови важкі чемодани, Антоні взяв дівчину під руку, і вони потонули у різнобарвному багатоголосому натовпі…. Через кілометрову дамбу, що з'єднувала порт з материком, пройшли пішки. Вона горіла десятками електричних ліхтарів, світло яких відбивалося мерехтливими бліками у чорній воді океану. В обличчя дув сухий африканський бриз, приносячи з собою суміш запахів кофе й кунджуту і таємничий шепіт великого континенту. У старій гавані Момбаси на чорних каботажних суднах з товстими незграбними щоглами горіли жовті ліхтарі. Біля причалів гойдалися невеликі човни. Вдалині чорнів високий берег.

Вузькими асфальтованими вуличками без тротуарів Антоні провів дівчину до вокзалу. Там, на площі, обрамленій гігантськими віялами кокосових пальм, кілька торговців, голосно вигукуючи, пропонували запізнілим подорожнім банани, печиво, горіхи і навіть живих лангустів — морських раків, без клешень, але з довгими і гострими, мов списи, вусами. Бронзоволиці чемні продавці в білосніжних чалмах — індійці та араби — закликали пасажирів, що чекали поїзда, купити на дорогу їжі й прохолодних напоїв.

Другого дня, надвечір, Антоні й Дженні зійшли з поїзда на станції Екватор. Станція нагадувала військовий табір. Всюди сновигали озброєні карабінами й пістолетами білі плантатори, чиновники урядових установ, солдати. Кілька десятків чорношкірих аскарі[1], озброєні карабінами, трималися окремо, не наважуючись наблизитися до англійців.

На запасній колії стояв ешелон, усі вагони якого були забиті арештованими кікуйю[2], що виглядали з вікон і просили їсти й пити. Вартові брутально лаялись і погрожували їм зброєю.

Ще здалеку Дженні пізнала матір і брата, які виїхали зустрічати її. Дівчина кинулася до них. Брат теж помітив її і, поспішаючи назустріч, привітно махав рукою.

— Нарешті! Мама не могла дочекатися, коли вже ти закінчиш той коледж, — вигукнув він, підбігаючи. — А ти стала справжньою красунею.

— Чого не скажеш про тебе, Майкл, — зауважила Дженні, підставляючи щоку для поцілунку і оглядаючи худу, високу постать брата. — Знайомся, це мій супутник — лікар Райт.

Майкл усміхнувся і простягнув Антоні холодну, спітнілу руку.

Підійшла мати Дженні, худорлява, висока, як і Майкл, жінка. В її рухах, у виразі обличчя і навіть в одязі відчувалася традиційна англійська стриманість. Місіс Ніксон поцілувала дочку і запитливо глянула на Антоні.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке