Дурниця

Тема

                                                            Панас Мирний

* * *

Нездужалось. Цілісінький день мене і терло, і м'яло, і ходити не давало. Я більшу частину дня пролежав, думаючи про те, як то сьогодні в нашій окрузі відбудуться вибори від земельних власників. Чия-то, мовляв, візьме гору: чи «праві» осилять «лівих», чи «ліві» подужають «правих»?

Становий, що, спасибі йому, ніколи не минає моєї хати, як їде через село, де я живу, - учора теж незнарошне завітав до мене і хвалився, що він добрячого підвіз возка отим «лівшукам», щоб не дуже зазнавалися та вгору носа драли.

- Підвезли, кажете, возка? - перепитав я його.

- Та ще й якого! - гучно викрикнув він. - Заплішив у саме тім'я такого кола - ого-го-о-о! - додав він, моргнувши злукава оком.

- А можна довідатися, якого саме? - попитався я.

Становий трохи промовчав, потім духом вимчав цілу склянку міцного та солодкого чаю з ромом, що завжди любив його уживати, і, зажмуривши очі, покрутив головою.

- До якого часу не скажу, - відмовив він нешвидко, усміхнувшись, - самі потім дізнаєтесь!

Пам'ятаючи, що «всяка власть від бога» і завжди спочуваючи цьому заповіту з святого письма, я, звісно, не посмів допитуватися пана станового про того кола, якого він заплішив лівшакам у саме тім'я. Я тілько прохав його ще випити одну склянку чаю, бо надворі було холодно, а йому треба їхати.

- Ні, спасибі. Я чаю більше не хочу, - відказав він, - шкода таке добро марно витрачати! Якби не їхати, випив би ще, а то на морозі - воно так задарма і піде собі, буцім і не пив. А ви, - додав він мені, - оце пляшечку приховайте до якого часу. Як можна буде у вас і заночувати, тоді ми довідаємося, де в неї денце! А на сьогодні - буде, бо треба зараз у дорогу збиратися.

- Та чого ж, - питаю, - так швидко? І не перегрілися як треба та й у дорогу?

- Ніколи... От по сю! - відказав він, черкнувши пальцем по горлянці.

- А вже, - кажу йому, - у вас і служба! Та ще під такий скрутний час, як тепереньки.

- Прямо тобі - дихати не дає! - відказав гучно становий і, схопившись, почав збиратись у дорогу.

- Що ж, і ви завтра на вибори лаштуєтесь? - спитав він, надягаючи кожуха.

- Та думка, - кажу йому, - як усе благополучно буде.

- Їдьте, - відказує становий. - Там буде і Пищимуха. А вже він буде, то без потіхи не обійдеться. Певно, яким-небудь новим «утвором» людей напотішить.

- Та він, - кажу, - на це вдатний.

- Та ще який вдатний! - скрикнув становий. - Прямо тобі як та сластьонниця сластьони пече, так він свої утвори вивертає... Так і сипле, так і сипле ними, наче те зерно на кіш! Та все віршами, а не як-небудь. Пам'ятаєте його:

У лузі соловейко

Співав голосненько,

А зозуля на дубі кувала,

Літа віщувала!

- Пам'ятаю, - кажу. - Як же не пам'ятати? Се ж було у отця Федора, тоді саме, як справляв він обід з радощів, що розігнали першу думу!

- Ото-то-то! Тоді саме! Тепер він з новим утвором носиться: позов складає.

- Позов? Який позов? - зацікавився я.

- От ви його і приятель, та нічого не знаєте; а він мене за свого ворога має, а я все знаю, - похвалився становий.

- На те ж ви, - кажу, - і пан становий, щоб усе знати. На те і приставлені, щоб відати, хто що думає. Бо якби такої власті не було, то хіба б же ми спали спокійно?

- Глузуйте! - відказав він. - А я вам по правді скажу, бо я з нею ні перед ким не таюся, не то що перед справником, а й перед самим губернатором!.. То от я вам і скажу: що й ви, добродію... теє-то, як його, - як казав виборний у «Наталці Полтавці».

У мене в душі чогось похолонуло.

- Як-то, - питаю, - теє-то, як його?

- З ґедзиком!.. З душком - значить! - скрикнув зовсім уже одітий становий і, це кажучи, відкопилив губи та, приложивши два пальці до носа, як потягне в себе духу!.. - Пахне, значить... вільним повітрям пахтить... От що я вам скажу!

- Від мене?.. Вільним повітрям? - ледве повертаючи язика в роті, вимовив я.

- Еге-с... від вас, - усміхаючись, каже становий. - Скажіть мені по правді, от як я перед вами по правді кажу, навіщо ви мене другу склянку чайку випити присоглашали? Ану, скажіть?

- Та як же доброго чоловіка в холод із хати випускати, не обігрівши як слід його? - відказую йому.

- Толкуйте про вільховий корінь, а дубовий - товщий! - відказав мені становий своєю улюбленою приказкою та, нахилившись до мого уха, стиха зашептав: - Бажалося довідатися, якого я кола заплішив? Думка: вихилить становий другу склянку, шибоне вона йому в голову - і почне він клепати язиком, наче паламар той у дзвона? Ну, так я вам скажу: не на того наскочили! Становий - не дурень удався! Зразу помітив, куди воно стриже і... ухилився. От як хотілося і другу випити! бо ромок у вас... Хіба у самого маршала такого другого доведеться пити... Ви його, пане хазяїне, приховайте. Ми його другим разом укутаємо і то так, щоб і мундира скинути... бо в мундирі, бачите, тісно... а то... щоб вільно було... на просторі. Адже ж ви поважаєте тую волю? Та хто її тілько не поважає, хто не любить?! - весело граючи очима, торохтів пан становий, та це кажучи, кинувся до мене, міцно обняв, дзвінко поцілував та, як та дзиґа, крутнувшись, - зразу зник за дверима.

Як я, опам'ятавшись, вискочив був на рундук, щоб провести дорогого гостя, то він уже - аж сани гарчали по глибокому снігу - прудко мчався з двору.

* * *

Вернувся я в хату, як там кажуть: ні в сих, ні в тих. Все оте так скоїлося несподівано, так мене здивувало!

«Щось то воно неабияке! - думав я. - 3 одного боку - становий, як мій давній приятель, поводився зо мною, як і слід поводитись приятелеві, а з другого - чогось він лукаво натякав про ґедзика та про вільне повітря. А наостанку ще й поцілунка вліпив!..»

Найбільше всього непутив мене отой поцілунок... І пригадалося мені святе письмо... як Юда цілував Христа, видаючи його ворогам... Чи не хоче, бува, і становий мене отак видати?.. За віщо ж?.. Здається, і вини за моєю душею ніякої немає. Живу я собі на селі тихо, ні до кого не чіпляюся, і мене ніхто не займає; не ходжу у волость довідуватись, де що сталося, хто кому яку шкоду заподіяв або зле учинив, от, як плещуть, у нашого отця Федора курей покрав... Не тичу свого носа на волосні або сільські сходи, де миряни радяться про свої громадські: діла. Чого я на них буду ходити? Воно хоч і цікаво послухати, як розумні голови керують отими справами, цікаво, але під теперішній неспокійний час і небезпечно... Ще скажуть: ходжу, щоб громаду проти стражника обурювати. У їх, либонь, з стражником нема згоди: стражникові бажається, щоб прості люди його за начальство приймали, щоб, зустрівшись, шапку здіймали, надобридень казали; а вони - сказано, темна-темнота! - не вдаряють на те. Хто смирніший, то ще як здалека його побачить - у чужий двір вскочить, чи назад поверне, або боковою улицею обійде, щоб тілько не стріватися з ним; а хто смілий, то пройде повз нього боком або спиною повернувшись, щоб не дивитись... А як наша знахарка - баба Горпиниха, що й уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує, - то ся, як тілько стражника побачить, зараз почне хреститись, неначе зачує в церкві дзвона... хреститься та причитує: «Господи, відверни!». А як пожене, то повернеться, та аж тричі на слід плюне, та ще й ногою розітре, приказуючи: «Згинь, зникни, сатано!..» Чого в них ота незгода, та ненависть? Я так і не довідався. Чув якось раз, як суперечилася стражникова жінка з простими жінками - її сусідками. Стражничиха доводила їм, що то чоловіка задля того поставлено, щоб, поміж людьми вештаючись, їх думки вивідував та всякі лиходійні заміри дізнавав, і через це вони повинні його шанувати. А їй сусідки відповідали: у нас один тілько є такий, що знає думки кожного, - господь на небі! Отже і він, святий, дав волю чоловікові, що хоче, робити, а там уже - на тім світі - кожен буде за свої вчинки розплачуватись. А ти, - кажуть стражничисі, - свого чоловіка он до кого рівняєш? То ж таки бог, а твій чоловік - панський підглядач, та й більш нічого!.. Хорт, що ним пани хотять нас, наче зайців тих, полювати!.. Он хто такий твій чоловік! - вигукували сусідки. - Я як зачув оте змагання, то у мене аж мороз поза спиною посипав, і - дай боже ноги! - мерщій хильки та хильки від того місця, де дурні жінки отаке плескали, і таки непримітно зник. Та нікому про те, що отам довелося чути, і не хвалився, навіть самому приятелеві моєму - панові становому не сказав... «Хіба, може, оце він довідався, що я чув, та йому не похвалився, та оце і ремствує на мене? - думалося мені. - Відкіля ж він зміг довідатися про се? Відкіля довідався?!. А відкіль він довідався про мій замір підпоїти його та вивідати правди про отого кола, що він комусь заплішив? Я ж йому не казав про свою думку, а він зразу дізнався!.. Ні, що не кажи, а, мабуть, стражничиха правду казала, що всі станові, урядники, стражники на те й призначені, щоб людські думки вивідувати... І кепсько ж вони з оцим ділом справляються! Скілько-то люду через їх вивідування пішло на казенні хліби, а дехто попхався аж туди, де Макар телят пасе!»

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора