Сон

Тема

Було нас у батька три дочки, - я найстарша. А був наш батько такий-то грізний! Вряди-годи пустить на вулицю погуляти з дівчатами.

- Нікчемний той рід жіночий, - каже, - все б їм гуляти! Гуляють та цокочуть, як ті сороки.

- Хіба ж ти й сам не гуляв зроду, Йване? - скажуть мати.

- А я зроду дурнем не був, дякувати Господові!

Хоч був тато грізний, а проте дуже нас жалував. Було, як поїде в Київ, то й навезе нам гостинців хороших: матусі очіпок, шовком гаптований, чи плахту червону, мені доброго намиста, або стрічок, або пояс червоний, найкращий; малим сестрам тож сережки, намистечка... Оце, було, хоч як рано приїде, а гостинці роздасть аж другого або третього дня. Ми вже в вічі йому заглядаємо, ходимо коло його - ні! Він собі розказує, як там з перекупкою посварився абощо. А як уже повиймає гостинці та почне всіх дарувати, - зрадіємо так, Господи!

- Татоньку, голубоньку! Ой татоньку наш любий!

- Да ну, ну! годі вже, годі! Чого се розворушились, як бджоли? І не вгамувать! Може, у вас така думка, що я все те покупував? Еге ж, розумні голови! Се як випродав пшеницю та зосталось щось із мірку, то й ув’язавсь якийсь навіжений крамар: заміняймось та заміняймось! Я й замінявсь, аби одчепитись.

Отак було видумає що-небудь, а вже ніколи не признається, що згадав про вас, купив вам гостинця - ізроду-віку не скаже! Такий-то був покійний, нехай царствує!

Хата була в нас хороша, і садок, і город великий; в садку вишні, й черешні, і яблука, і волоські оріхи, й грушки, й калина; двір широкий, ворота нові. А в хаті мило та любо глянуть: лавки й столи липові, образи киянські, хороше мальовані, позапинані рушниками вишиваними; і на рушниках квітки, і кругом квітки та зілля пахучі.

Минув мій рік шістнадцятий, сімнадцятий починаю. Одсвяткували ми зелену неділю. Одної ночі приснивсь мені сон: стою я в зеленому житі, вище пояса; навкруги мене колоситься пшениця і мак червоніє, а проти мене два місяці вповні. Що один ясний, а другий ще ясніший; і пливуть на мене просто. Той же ясніший місяць та все другого попереджає, а далі так і скотивсь мені на руки, а другий за хмару зайшов. Прокинулась я та й розказую, який-то мені дивний сон снився.

- Тож-бо й дивний! - кажуть мати, а самі всміхнулись.

- Чого-то тим дурним дівчатам не присниться! - озвався батько. - Бач, місяця рукою вхопила, як вола за роги!

У неділю одпросилась якось у батька на погуляння. Вийшли ми за село, на могилу; співаємо собі, пустуємо; коли хтось: «Ге-ей! ге-ей!» - аж луна пішла поміж горами. Ми так і здригнулись. Дивимось, а се чумаки з гори йдуть. Воли все сиві, половії та круторогі, а ярма мережані. Чумаки ставні, молодії.

- Оце, вражі бурлаки! - кажуть дівчата, - як налякали!

- Слухайте лиш, - загомоніла Мотря Чемерівна (така прудка та моторна була дівчина, кароока!), - привітаймо ми чумаків!

Та й затягла:

«Ой чумаче, чумаче, хрещатий барвінку!»

Дівчата й собі підхопили, а чумаки йдуть та тільки поглядають, а далі як ударяться на нас! Ми врозтіч. Чумаки за нами; перейняли та й оступили, як хмара.

- Пустіть нас, пани чумаченьки! - проситься Мотря, - будьте ласкаві!

- Еге ж! - гукнув чумак, високий, як дуб, стоячи нерухомо; а руки простер, щоб переймати; у зубах люлька, - еге! не знаєш, моя дівчино, звичаїв чумацьких!

Та й замовк.

А другі взяли жартувати з дівчатами. Я все за Мотрю ховаюсь. Коли вийшов чумак, хороший, прехороший, чорнявий, очі - як у орляти, вийшов проти мене, узявсь під боки та й каже:

- Дівоньки-голубоньки! яка ж оце поміж вами дівчина, як зоря ясна сяє? Якби плавала вона в синьому морі рибкою, я б її шовковим неводом пойняв; коли б літала пташкою, був би золотим просом принадив; а тепер мушу питати: якого се батька дочка?

А дівчата усі разом:

- Івана Самуся! Івана Самуся!

Тоді взяв він мене за руку:

- Дівчино-чарівниченько! чи звелиш мені сватів до тебе слати?

А мені аж в очаж стемніло.

Пізно вернулись ми додому. Чумаки пішли своєю дорогою.

Не спиться мені; в голові шумить, як у млині, а серце так і промовляє мені любії чумакові речі.

З того часу неначе світ мені зав’язаний. Одна думка, один жаль... Уже й мати почали примічати та клопотатись:

- Доню моя, доню! щось се тобі сталось? Змарніла, моя дитино.

А батько хоч і нічого не говорить, та все пильно на мене поглядає.

Вийду поміж дівчата, так мене й обступлять:

- А чого така смутна? А що в тебе на думці? Оце як води в рот набрала! Може, на тебе хто недобрим оком глянув? Може, тебе такий вітер обвіяв? Чого ти така, як за нелюба засватана? Скажи нам усю правдоньку, Домасю-серце!

А я все не говорю - боюся, хоч часом щире слово як не вилетить з уст.

- Бач, цураєшся нас! - було, гніваються дівчата.

- Що ж я вам маю казати, сестриці? Так чогось нездужаю, - було, одмовляюся.

- Ну лиш у хрещика або в короля!

Зчеплються руками і мене вхоплять та й понесуться, регочучись, аж земля гуде.

- Е-е, дівчата! - каже Мотря. - Домасі і не в голові наше гуляння. Знаю я добре, яка туга прийшла їй до серця.

Дівчата так і присіпались:

- Скажи, Мотре, наша сестронько, галонько!

- Полюбила наша Домаха чумаченька молодого перехожого.

- Так і єсть! се того чорнявого, високого? Се той, що чоботи рипають? О, та й хороший же вдався! та який жартовливий, говіркий! золотії уста!

Мене наче жаром всипало.

- Сорому не маєш, Мотре, - кажу їй.

- Оце! я щиру правду говорю. Може, ні? Ану забожись! Бач, і уста твої не розмикаються! Слухай лишень, що я тобі скажу, а ви дайте мені дух звести. Чого насунулись усі разом? Сідайте ж бо кружка та й слухайте.

Ми посідали та й слухаємо; а в мене серце б’ється, як не вискочить.

- Я довідалась, звідки ті чумаки родом.

Я аж крикнула:

- О?.. а звідки вони?

- Вони всі з Мазовища.

- А відкіль сю вістку маєш?

- Зо дна моря.

(Ся Мотря була справді така, що й зо дна моря достане, що їй треба.)

- Той, що до Домахи горнувся, Данило Дончук, а той, що мені найлучче сподобавсь, Кирило Савтир.

- Та який же він, той Кирило? - питає Олена Яковенкова. - Отой білявий, веселий?

- Походив! Я й не питала про твого білявого. Се вже Господь тобі судив, сестрице, а дуріть нам негоже. Мій Кирило - золото не чумак! Такі брови високі, чорні. Все люльку курив; хмурий, наче думає на турка йти; а нерухомий, як справді з золота викуваний! Озвався тільки раз, не займав дівчат нікого, да й на мене щось двічі поглянув, та й то ніби так, нехотя, навмисне. Аж мені лихо: всі жартують, всі сміються, а він стоїть, тільки брови піднімає. Такого-то я собі журавля сподобала! Да вже нічого робить, аби вони з Криму повернулись!

- То що? - питаю.

- Будуть нас сватать, - каже, - і висватають як пити дадуть! А нуте, дівчата, звеличаймо Домаху!

Та й почала:

Сіяла зіронька, сіяла:

«З ким ти, Домасю, стояла?»

«З тобою, Данилко, з тобою

Під зеленою вербою;

З тобою, чумаче, Данильцем,

Під вишиваним рукавцем».

- Да скажи ж, Мотре-серденько, як се ти все те знаєш? Хто тобі казав?

- Посилала я сороку-білобоку, а вона мені принесла дві вісті під правим крильцем: одну про Данила, а другу про Кирила.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора