Трава нічого не ховає

Тема

Лист від Люсі Лунде прийшов із вранішньою поштою. Я прочитав його на великій перерві, сидячи в учительській.

Письмо було розгонисте, нахилене в лівий бік, позбавлене індивідуальності. В листі було багато граматичних помилок, а ще більше гучних слів.

Люсі з приємністю згадувала нашу останню зустріч, шкодувала, що давно мене не бачила, дозволила собі запитати, як мені живеться, і мала велику втіху запросити мене на обід у понеділок 8 січня. Вона була мені щиро віддана т. ін.

Люсі Лунде…

Коли ми вчилися разом у реальній школі, вона завжди нагадувала мені дівчинку з примулою з дешевого малюнка: білява, рожевощока й пухкенька. Різниця була тільки в тому, що дівчинка з малюнка дивилася віддано синіми, мов проліски, очима, а очі Люсі ніколи не були віддані, ні схожі на проліски. Хлопці з нашого класу тоді цього не розуміли — всі ми були безтямно закохані в неї. Проте Люсі цілилась вище, однокласники її не цікавили.

Але її претензії ніколи не відповідали здоровому глуздові — якщо в Люсі взагалі був здоровий глузд. її мов магнітом вабило до себе все блискуче. А відомо ж, воно не завжди золото. До того ж Люсі мала незвичайний хист прораховуватись.

Потім вона пішла своїм шляхом, здавши сяк-так екзамен за реальну школу, і я її бачив рідко. її взяли в хор Норвезької опери. А з роками почали давати й невеличкі ролі.

Вона належала до того типу жінок, що навівали молодим солодкі мрії, а старим — хтиві фантазії.

Буваючи в опері, я завжди стежив за поглядом Люсі, вона зі сцени жваво нишпорила ним по залі, оцінюючи публіку в перших рядах. Так дивляться діти, прикидаючи, котрий із пакуночків під ялинкою найкращий.

Нарешті вона знайшла свій найкращий пакуночок. Виявилося, що в нього був загорнений полковник Лунде, голова Товариства аматорів поезії, власник неосяжних лісів у Естфолі, найбільшої колекції срібних келихів і великого, похмурого будинку на схилі Голменколена.

Чого полковник Лунде з'їхав з глузду, не важко було здогадатись: у шістдесят років він ще сподівався поласувати марципановою булочкою з кремом і вишнями. Він був одружений, проте розлучатись не довелося. Його дружина, що завжди була справжньою дамою, саме вчасно віддала богові душу.

І ось нова дружина полковника Лунде прислала мені пишномовного листа з запрошенням на обід.

Але під своїм підписом вона додала двоє речень звичайною мовою. Видно, якась раптова навала почуттів спонукала Люсі написати їх уже тоді, як вона вкладала листа в конверт:

«Прийди неодмінно. Я боюся».

Похмурий будинок полковника Лунде здіймався сіруватою примарою в січневому присмерку. Я хвилину постояв, дивлячись на нього.

Я його добре пам'ятав ще з дитячих років. Тоді він здавався мені розкішним — фронтони, напуски, надбудови, вікна різної величини, башта над горищем.

Сад, навпаки, виявився обернено пропорційним тодішньому моєму уявленню про нього. Коли я був хлопцем, він здавався мені просто великим садом навколо розкішного полковникового будинку. Тепер я побачив, що це дуже великий сад навколо похмурого полковникового будинку. Велетенський, з високими, кошлатими ялинами. В їхніх верховіттях легенько шелестів вітер.

Була рівно п'ята година. Я подзвонив у вхідні двері. Мені відчинили, і я глянув просто у великі зелені очі. В зелені очі на вузькому дівочому обличчі. Чорна гривка нависала на брови, а решта кіс розсипалася по плечах. Дівчина була тоненька й висока. Моя мати назвала б її довготелесою.

— Доцент Бакке? — запитала вона.

— Так.

— Я дочка полковника Лунде. Заходьте. Дайте мені ваше пальто.

«Дочка полковника Лунде». В неї є якесь ім'я! А однаково вона сказала «дочка полковника Лунде». Я почав здогадуватися, хто господар у цьому великому, похмурому будинку.

Дівчина повела мене через просторий холодний вестибюль. Я помітив лише випхану лосячу голову на одній із стін. Ми зайшли до вітальні.

Вона була чудова.

Я блискавично зіставив покоління та стилі й дійшов висновку, що вітальню опоряджали дід і баба полковника Лунде. Оббиті плюшем меблі вражали надміром округлих ліній. Гармонію порушувало тільки їхнє розташування: жодна річ не стояла боком. Видно, військовий педантизм полковника Лунде виявився сильнішим за пошану до предків.

Посеред вітальні навколо круглого столу з червоного дерева сиділи три особи, кожна на плюшевому стільці. Вони підвелися, і я, огинаючи стіл, почав вітатися з ними.

Найперше я поклонився Люсі. Вона зовсім не вписувалась в інтер'єр полковникового дому. На ній було щось блискуче, надто вузьке й надто коротке. Волосся було підняте вгору й кучерявилось на маківці відбіленими кінцями. На одній панчосі спустилося вічко.

Я подякував їй за запрошення на обід.

Тоді я вклонився старій дивакуватій сестрі полковника Лунде. Вона була така самісінька, якою я пам'ятав її з дитинства. Маленька, худа, сіра. В усій її постаті було щось невизначене й безглузде.

Я подякував їй за запрошення на обід.

Нарешті я привітався з полковником Лунде.

Він теж виявився таким, як я пам'ятав його з дитинства. Рівний, мов кілок, але невисокий, сухорлявий і дужий. Обличчя худе, смагляве, з гострими рисами. Змінилося лише одне: його буйний чорний чуб посивів, проте був такий самий густий.

Я подякував йому за запрошення на обід.

Нам подали юшку зі шпинатом і яєчними галушками, печеню з телячого м'яса і пудинг, посиланий паленим цукром. Традиційний обід, як у давнину. Я сидів за столом, і мені здавалося, наче я знов малий і прийшов у неділю на обід до своєї бабусі.

Але тут я мушу зробити важливе застереження.

Обіди в бабусі були приємні, затишні, вони навівали сон і були оповиті лінощами святкового дня. А цей обід був цілком інакший. Я пробував визначити, звідки йде нервозність, що відчувалася в цій вітальні.

Можливо, вона йшла від самого мене, бо я дивувався, чого мене після стількох років раптом — як єдиного гостя — запрошено на цей обід. А можливо, нервозність струмувала від господині. Вона вже дуже зблякла, як часто блякнуть русяві жінки. Проте її очі так само нишпорили навколо столу, як колись по залі, прискіпливо оцінюючи тих, хто там сидів.

Сухий голос полковника Лунде тріщав, мов добре змащений кулемет. Але час від часу полковник утрачав нитку розмови.

Його дивакувата сестра не брала в ній участі. Певніше, майже не брала — вона тільки інколи стиха казала коротеньке «так» або «ні», завжди погоджуючись із тим, хто до неї звертався.

Я з великою цікавістю спостерігав за дочкою полковника Лунде. Вона прислуговувала нам, тихо і вправно. А подавши якусь страву, сідала сама й мовчки їла. Я згадав її матір. Та завжди була дамою. І про тоненьку гінку дівчину можна було сказати те саме — риса, яка в наші дні зустрічається рідко.

Ми не розмовляли, ми провадили бесіду. Про погоду, про вибори і знов про погоду. Вже минув тиждень січня, а ще й досі немає снігу. Може, це й добре для Служби доріг? Ми погодилися, що для Служби доріг без снігу добре.

І весь цей час блакитні очі дівчинки з примулою нишпорили навколо столу.

Я полегшено відітхнув, коли обід скінчився й нам подали каву в бібліотеці.

Бібліотека пасувала до лосячої голови у вестибюлі й до плюшевих меблів у вітальні. Це була оббита шкірою копія англійської бібліотеки на зламі сторіч.

— З цукром і з вершками?

— Дякую, чорної, — відповів я.

— Надворі потеплішало… і захмарилося… мабуть, таки піде сніг…

— Так…

Я пив каву, якої мені налила тоненька дочка полковника Лунде. Побрязкували чашки, ми знову завели мову про Службу доріг.

— Вікторіє! — сказав полковник Лунде.

— Що, тату?..

Вікторія. Отже, її назвали по матері.

— Можеш іти мити посуд. Чемно присядь і скажи доцентові Бакке «на добраніч».

Господи! Дівчині вже років сімнадцять, а їй загадують чемно присісти й сказати «на добраніч». Я чекав, що вона вибухне. Аж ні.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке