Фальшивий талісман

Тема

Ростислав Самбук

Від автора

Наприкінці літа 1944 року головне управління імперської безпеки гітлерівської Німеччини запланувало й розробило одну з найпідступніших акцій другої світової війни — знищення верховного головнокомандуючого Червоної Армії та інших членів Державного Комітету Оборони. Ці факти лягли в основу роману “Фальшивий талісман”. Автор тільки змінив прізвища деяких учасників акції та місця дії працівників контррозвідки. їм, солдатам “смершу”, автор і присвячує свою книгу.

1

— Хочете чаю? — запитав Рубцов і, не чекаючи згоди, відчинив двері й наказав ад’ютантові: — Дві склянки чаю, Володю, тільки міцного. І з печивом. — Пройшов до прикритої чорним репсом карти на стіні, розсунув шторки, постояв, вдивляючись, наче не знав напам’ять усіх позначок на ній. Круто повернувся до Воловика й мовив з притиском: — Сивий повідомляє, що німці готують якусь важливу операцію. Суворо засекречену, навіть Сивому не вдалося довідатись нічого конкретного. Висадка шпигунсько-диверсійної групи в районі Сарни — Ковель. Це єдине, що нам відомо. Мало.

Воловик ледь ворухнувся на незручному стільці з гнутою спинкою. Подумав: “Чому такі стільці назвали віденськими? Певно, не тому, що їх вигадали віденські майстри, либонь, у них була голова на плечах, а її точно не мала людина, яка вперше зробила цю жорстку потвору, на якій і кілька хвилин всидіти важко. Особливо людині із застарілим радикулітом”.

Одповів сухо:

— Не так уже й мало, Василю Семеновичу. Сьогодні субота, а висадка планується наступного тижня. Маємо принаймні два дні, щоб підготуватися. Карому вистачить.

— Вистачить? — недовірливо перепитав Рубцов. — Карому-то вистачить, але ліси… Тут такі ліси… — Знову повернувся до карти, буцім хотів знайти там відповідь на запитання, що не давало спокою. Так і не знайшовши її, витягнув із сейфа іншу карту з численними позначками обабіч лінії фронту, свята святих фронтового управління контррозвідки. До цієї карти мали доступ лише кілька працівників: фактично він, генерал Рубцов, та його заступник полковник Воловик, ну, ще двоє—троє з командування — і все.

Рубцов розклав карту на столі, розгладив її долонею, тицьнув пальцем у синій трикутник на досить далекій відстані від лінії фронту.

— Може, послати до Сивого спеціального зв’язкового? — запропонував. — З рацією?

Полковник похитав головою.

— А що це дасть? Коли б Сивий дізнався про щось конкретне, встиг би повідомити. Зв’язок з партизанами в нього надійний. Інформація, яку він надсилає, потрапляє до нас через дві—три доби.

Рубцов зміряв Воловика уважним поглядом. Як завжди, у полковника залізна логіка. Але навіщо нагадування? Наче він сам не знає, як діє канал зв’язку між Сивим і партизанським загоном…

Генерал сидів, розглядав карту й міркував. Вивчення карти тішило його й заспокоювало. Усе наче на долоні. Кружками позначені місця розташування розвідницьких та каральних органів ворога. Взагалі для всього є свої позначки: шпигунсько-диверсійні школи, конспіративні квартири, пункти переправлень… Маршрути проникнення гітлерівських шпигунів у розташування наших військ, місця викидання парашутистів…

Але ж тепер особливий випадок, щось задумали в “Цепеліні”, можливо, навіть не там, а в столиці рейху, отже, навряд чи користуватимуться старими каналами, вигадають щось нове, і велике щастя, що надійшла хоч така інформація Сивого.

У двері постукали, і Рубцов прикрив карту. Ад’ютант приніс чай: дві склянки на підносі й цукор та печиво у вазочці.

Генерал зиркнув і задоволено потер руки.

— Неймовірно — з цитриною… І де ти береш усе це, Володю? — запитав, але, мабуть, просто так, для порядку, не сподіваючись на відповідь.

Ад’ютант лише усміхнувся: в кожного свої секрети, й не відкривати ж їх начальству… Він вийшов, залишивши в кімнаті запах дешевого одеколону. Генерал одірвався од чаю, повір носом і мовив:

— Ну й проноза цей Володька! Тільки скажи, все буде…

— То я зв’яжуся з Карим, — запропонував Воловик.

— Негайно, — відрубав генерал. — Розшукові групи розосередити в районі Ковель — Сарни. Пости сповіщення щоб муху не пропустили. Тримати зв’язок з місцевим активом. Доповідати про кожну підозрілу людину. Та й що вам казати, Іване Пилиповичу, самі все знаєте не гірше за мене…

Воловик навіть не кивнув. Ну й що, коли знає? Справді, він знає все, що належить знати людині в його становищі, проте вислухати начальство ніколи не завадить, йому вже сорок чотири роки, з них понад двадцять в органах ЧК, дослужився до полковника, до всього доходив своїм розумом, іноді звичайнісінькі речі давалися важко — що вдієш, освіти не мав, чотири класи ЦПШ, як жартівливо називали церковнопарафіяльну школу, потім академія громадянської війни, робота в повітовій, далі в губернській ЧК, систематично вчитися не мав часу, посилали, правда, кілька разів на курси вдосконалення… Твердо знав: головне — робити все, що можеш, і робити чесно, не шкодуючи себе. Життя вже давно повернуло на другу половину, й Воловик уважав, що прожив його недаремно. Тому й не заздрив Рубцову. Той у тридцять два генерал, закінчив академію, знає дві іноземні мови, не кажучи вже про інше. Розум гострий, і сам Рубцов якийсь гострий, скалкуватий, немов рубаний сокирою і не обточений, риси обличчя загострені, вилицюватий, чоло квадратне, дві зморшки пролягли від кінчика носа до губів, підкреслюючи гостроту обличчя та вираз рішучості.

Глибокі зморшки в тридцять два роки також про щось свідчили. Воловик розумів це й ставився до генерала поштиво, як і належить підлеглому. Правда, полковник дозволяв собі іноді трохи під’юджувати Рубцова. Між іншим, генерал одразу помітив це, проте, як людина розумна й делікатна, не осадив Воловика, це внесло б у їхні стосунки якісь елементи напруженості, що, безперечно, завадило б і роботі, а цього генерал категорично не бажав: цінував досвід, розум і стриманість полковника, особливо стриманість, якої іноді бракувало йому самому. Інші називали цю рису характеру Воловика педантизмом, та Рубцов ніколи не поділяв цього погляду, ставився до полковника як до старшого брата, це не позбавляло його права віддавати накази, а іноді навіть і вичитувати Воловикові за якісь упущення — проте завжди знаходив потрібний тон, і його зауваження ніколи не звучали образливо, отже, не могли зачепити самолюбство полковника.

— Я передам Сивому, — запропонував Воловик, — нехай відкладе все й зосередить увагу саме на цій операції.

— Так, — погодився Рубцов, — це його першочергове завдання. Хоча, — наморщив чоло, — раптом німці закинуть групу вже післязавтра, а поки спрацює наш канал зв’язку…

— Однаково, — не погодився Воловик, — може трапитись І так, що нам не вдасться знешкодити шпигунів і вони повернуться назад. Коли це будуть диверсанти, самі дізнаємось, для чого їх посилали, але, здається мені, пахне іншим. Диверсантів вони закидають до нас не так уже й рідко, як правило, вони потрапляють до наших рук, але засекретити так, щоб навіть Сивий не міг нічого дізнатися!..

— Так, перед Сивим вони не криються, — кивнув Рубцов. — Сивого вони вже мають за свого.

Навіть у розмовах віч-на-віч Рубцов з Воловиком давно вже відвикли називати Сивого його справжнім прізвищем — таким законспірованим і цінним розвідником той був. Звичайний піхотний лейтенант, який чимось сподобався Рубцову понад два роки тому. Саме тоді в генерала народилась ідея послати Сивого в тил ворога із завданням потрапити в поле зору абверу. й за найменшої можливості стати їхнім агентом. Так, зрештою, й вийшло.

— Отже, вирішили!.. — мовив Рубцов рішуче. — Зв’язуйтеся з Карим, може, йому потрібна допомога… Підкинемо когось з фронтового резерву.

Воловик засміявся.

— А ви щедрий, Василю Семеновичу. Ну, скажіть, хто й коли відмовлявся від фронтового резерву?

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке