Сніговий гість

Тема

Андрій КОКОТЮХА

Оповідання

1.

Якщо відчинити вікно в спальні на другому поверсі, можна було почути віддалений шум поїздів.

Проте Діана не часто прочиняла вікно. Восени, взимку та ранньою весною вона завжди мерзла. Тому віддавала перевагу штучному повітрю: зовсім недавно чоловік присобачив кондиціонер ще й у спальні, йдучи назустріч її побажанням.

Діана стала біля вікна, сперлася руками на підвіконня, подивилася в зимову темряву. Електричка, що їхала далеко в бік міста, світячи прямокутниками вікон, нагадувала гігантську гусінь.

2.

— У вас на кухні прочинена кватирка.

Це були перші слова, почуті Діаною, коли легкі ляпаси привели її до тями. Підвестися й сісти молода жінка змогла сама, відсторонивши рукою непроханого гостя. Той не виявляв агресії, взагалі — вів себе досить спокійно: відразу ж відійшов, узяв стілець, вмостився навпроти неї, озброєну руку поклав собі на праве коліно. Дуло ніби ненавмисне дивилося просто на Діану.

Змусивши себе відвести погляд від страшного видовища, вона зупинила погляд на закривавленому стегні.

— Дурня. Глибока подряпина, — промовив чоловік байдуже.

Діана ще не була готова до розмови, просто вивчала його. Років тридцять, не більше, поголений, тепла камуфляж на куртка, джинси, на ногах — високі шнуровані армійські черевики. На бандита з великої дороги не схожий. Взагалі ні на кого не схожий, звичайний громадянин. На вулиці такого побачиш — навіть не озирнешся.

— Ви… через кватирку…

— Я не пролізу, — гість посміхнувся, посмішка вийшла штучною. — Просто якщо просунути руку, можна дотягнутися до шпінгалета. Раз — відчинилося вікно. Аби тут стояли, знаєте, такі новомодні склопакети, мені було б складніше.

— Нехай… Чому ви ризикнули? Раптом я не сама, раптом тут ще є сильний чоловік?

— Але ж його нема.

— Все ж таки…

— Добре. Я побачив вас у вікні. Жіноча постать. Ви стояли, курили, дивилися в ніч. Стояли досить довго, до вас ніхто не підійшов. Приймається?

Таке просте пояснення несподівано заспокоїло Діану.

— Нехай так. Ви склали два і два, тоді вирішили напасти на беззахисну жінку…

— Я на вас не нападав. Телевізор чути навіть з кухні. До речі, збавте звук, заважає.

Діана спочатку хотіла не послухатися, та потім, знову глянувши на пістолетне дуло, мовчки виконала прохання.

— О, дякую, — гість зручніше вмостився на стільці. — Коротше, на мої маніпуляції з вікном жодної реакції не було. Тому я і пішов на звук. Ви самі зомліли, я навіть привітатися не встиг.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке