Пригоди Шерлока Холмса. Том 3

Тема

Порожній будинок

Навесні 1894 року увесь Лондон схвилювало, а вищий світ дуже вразило убивство вельможного Рональда Адера, скоєне за надзвичайних і найзагадковіших обставин. Нині публіка вже знайома з подробицями цього злочину, що їх з’ясувало поліційне слідство; але ця справа виявилася такою серйозною, що більшу частину подробиць висвітлити було неможливо. Лише тепер, майже через десять років, я дістав змогу відтворити ті ланки, яких бракувало в цьому дивовижному ланцюзі подій. Злочин цей був прикметний і сам по собі, але вся ця прикметність нічого для мене не варта поряд із тими неймовірними подіями, що стали його продовженням і приголомшили мене більше від усіх пригод у моєму неспокійному житті. Навіть зараз, коли минуло стільки років, я згадую про них із захопленням і відчуваю той несподіваний приплив радощів, подиву та вагань, що сповнив тоді мої думи. Дозвольте ж мені попросити в тих читачів, які виявляли певну цікавість до моїх невеличких нарисів про вчинки й думки однієї надзвичайної людини, пробачення за те, що я не одразу поділився з ними своїм відкриттям: я вважав це за свій найперший обов’язок, хоч би як був скутий наполегливою забороною, що виходила з уст цієї людини, — забороною, яку було знято лише третього дня минулого місяця.

Зрозуміло, що з часів тісної дружби з Шерлоком Холмсом я глибоко зацікавився злочинами, а після його зникнення ніколи не проминав у газетах звітів про нерозкриті загадки. Частенько навіть траплялося, що я заради власної втіхи намагався застосовувати його методи для їхнього розкриття, хоча й без великого успіху. Але жодна з цих загадок не вразила мене так, як трагедія з Рональдом Адером. Прочитавши в поліційному звіті, що «вбивство було зумисне й скоєне однією або кількома невідомими особами», я глибше, ніж будь-коли, усвідомив, якої тяжкої втрати зазнало наше суспільство через смерть Шерлока Холмса. В цій химерній справі були подробиці, що напевно привернули б особливу його увагу, і до розслідів поліції дещо додалося, а можливо, в чомусь випередили її завдяки набутій спостережливості й пильному розумові найкращого детектива в Європі. Цілий день, об’їжджаючи своїх пацієнтів, я подумки повертався до цієї справи, однак не міг знайти жодного пояснення, яке видалося б мені задовільним. Ризикуючи повторити відомі кожному речі, я все-таки хотів би нагадати про подробиці саме так, як про них дізналася публіка після завершення слідства.

Вельможний Рональд Адер був другим сином графа Мейнуса, тогочасного губернатора однієї з наших австралійських колоній. Адерова мати саме приїхала з Австралії до Англії, де їй мали оперувати катаракту, й мешкала разом із сином Рональдом та дочкою Гільдою на Парк-Лейн, 427. Юнак обертався в найкращих світських колах, не маючи, мабуть, жодного ворога й жодної лихої звички. Він був заручений з міс Едіт Вудлі з Карстерса, але за кілька місяців до описуваних подій наречені вирішили розлучитись і не завдали цим одне одному ніякого болю. В усьому іншому, — і це саме так, — життя Адера минало у вузькому родинному й товариському колі, а звички й смаки його були найскромнішими. І ось цього безжурного юнака спіткала смерть, причому найдивовижніша й найнесподіваніша, і сталося це ввечері 30 березня 1894 року, між десятою годиною та одинадцятою годиною двадцять хвилин.

Рональд Адер постійно грав у карти, але ніколи не робив надто великих ставок. Він був членом гральних клубів Болдвін, Кавендиш та Баґатель. З’ясовано було, що в день своєї смерті, після обіду, він зіграв один робер у віст в останньому з цих клубів. Грав він там і до обіду. Його партнери — містер Меррей, сер Джон Гарді та полковник Морен — засвідчили, що грали вони саме у віст і що гравці лишилися майже при своєму. Адер програв фунтів із п’ять, але не більше. Грошей він мав багато — такий програш не міг би схвилювати його. Грав він майже щодня в тому чи іншому клубі, але грав обережно й найчастіше вигравав. Зі свідчень також з’ясувалося, що кілька тижнів тому він, граючи в парі з полковником Мореном, виграв чотириста двадцять фунтів у Ґодфрі Мільнера та лорда Балморала. Це все, що було відомо слідству про останні тижні його життя.

Увечері, коли стався злочин, він повернувся з клубу рівно о десятій. Мати й сестра саме поїхали кудись у гості. Служниця посвідчила, що чула, як він заходив до своєї кімнати на третьому поверсі, що звичайно правила йому за вітальню. Вона запалила там у каміні й відчинила вікно, щоб випустити дим. Звідти вона не чула жодного звуку аж до двадцятої хвилини на дванадцяту, коли повернулися леді Мейнус та її дочка. Мати пішла до кімнати сина, щоб сказати йому «на добраніч». Двері було замкнено зсередини, й звідти ніхто не відповідав, незважаючи на її крик і стукіт. Тоді вона здійняла тривогу й двері висадили. Нещасний юнак лежав на підлозі коло стола. Голова його була прострелена револьверною кулею, але жодної зброї в кімнаті не знайшли. На столі лежали дві банкноти по десять фунтів і ще сімнадцять фунтів сріблом та золотом, причому монети було складено стовпчиками різної висоти. Поряд лежав папірець із якимись числами та іменами кількох Адерових приятелів із клубу, з чого видно було, що перед смертю він підраховував свої програші й виграші в картах.

Ретельне дослідження всіх обставин ще більше ускладнило цю справу. Насамперед незрозуміло було, чому Адер замкнув двері зсередини. Це міг зробити і вбивця, а потім утекти через вікно. Але вікно було щонайменше за двадцять футів од землі, а під ним був квітник із крокусами. Ані квітів, ані землі там ніхто не потоптав; не було слідів і на вузькій смузі травника, що відділяв будинок від вулиці. Отож, виходить, двері замкнув сам юнак. То як він спіткав свою смерть? Ніхто не міг би влізти у вікно, не залишивши під ним слідів. Якщо ж припустити, що вбивця стріляв крізь вікно, то це мав бути чудовий стрілець, що зміг убити людину револьверною кулею з такої відстані. До того ж, Парк-Лейн — вулиця людна, а менше ніж за сотню ярдів від будинку — стоянка кебів. Проте пострілу ніхто не чув. І все ж тут був убитий і була револьверна куля, що пройшла навиліт і, судячи з заподіяної рани, спричинила миттєву смерть. Такі були обставини таємниці Парк-Лейн, яку ще більше заплутувала цілковито незрозуміла причина: як я вже казав, молодий Адер не мав ворогів, а грошей чи коштовностей у кімнаті ніхто не чіпав.

Цілий день я подумки перебирав ці факти, намагаючись застосувати хоч якусь теорію, що звела б їх в одне ціле, й відшукати «точку найменшого опору», яку мій бідолашний друг вважав за початок будь-якого розслідування. Мушу признатися, що це майже не вдалося мені. Увечері я гуляв у парку й близько шостої години опинився на Оксфорд-стріт, на розі Парк-Лейн. На вулиці зібрався натовп зівак, які зирили на одне й те саме вікно, і я зрозумів, що це той будинок, де сталося вбивство. Високий худорлявий чоловік у темних окулярах, що дуже скидався на детектива в цивільному, наполягав на якійсь власній думці щодо злочину, а весь натовп слухав, оточивши його з усіх боків. Я протиснувся ближче до нього, але міркування його здалися мені такими недолугими, що я з огидою подався назад. Пробираючися крізь натовп, я випадково зачепив якогось скоцюрбленого дідка, що стояв позаду мене, й він випустив з рук кілька книжок, які тримав під пахвою. Допомагаючи йому підібрати їх, я помітив назву однієї з книжок — «Походження культу дерев» — і подумав, що це, напевно, якийсь бідний книголюб, що заради чи то заробітку, чи то власної втіхи збирає рідкісні видання. Я став просити в нього вибачення, але схоже було, що ці книжки, з якими я так необачно повівся, були для їхнього власника надто дорогі. Він сердито щось пробурмотів, зневажливо відвернувсь, і я побачив, як його згорблена спина й сиві бакенбарди зникли у натовпі.

Мої спостереження за будинком 427 на Парк-Лейн мало прояснили справу, яка мене зацікавила. Будинок відмежовував від вулиці низенький мур з ґратами, який не сягав і п’яти футів заввишки. Отже, будь-хто міг дуже легко потрапити в садок. Але вікно було справді недоступне: біля нього немає ні ринви, ні найменшого виступу, тож залізти туди не змогла б навіть найспритніша людина. Спантеличений усім цим, я подався назад до Кенсинґтона. Але не просидів у кабінеті й п’яти хвилин, як служниця сказала, що мене хоче бачити якийсь чоловік. На мій подив, то був не хто інший, як отой дивакуватий старий книголюб: його зморшкувате обличчя визирало з пасм сивого волосся, а під пахвою він тримав свої рідкісні томи.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке