Крах чорних гномів

Тема

Перед ранком упав густий туман. Одразу зробилось вогко й холодно. Фрідріх Ульман підняв комір старенької форменої тужурки, зіщулився.

Кепська погода — і так промерз до кісток, а тут ще й починає накрапати. Тепер би чарку шнапсу, яєчню з шинкою і під теплу ковдру. Від згадки про яєчню засмоктало під грудьми. Коли він востаннє їв яєчню з Шинкою? Певно, ще до війни. Е-е, для чого ж брехати самому собі? Минулого року на різдвяні свята Марта таки почастувала їх яєчнею. Справжньою, з підрум’яненою запашною свининою.

Ульман потупцював на місці, помахав електричним ліхтариком. Чорт, у такому тумані все одно за десять метрів нічого не побачиш. Витяг свисток, засюрчав пронизливо.

Здалеку долинув довгий гудок паровоза. Туман пом’якшував звуки, і Ульманові здавалось, що це гуде не старенький маневровий паровоз, а якийсь хлопчина бавиться з іграшковою свистілкою. Такою ж, яку Ульман подарував колись синові.

Згадавши про це, старий посміхнувся у вуса. Горстові тоді не було й двох років. Він сидів на нічному горщикові, рожевий, опецькуватий, у сорочці, котра ледь сягала пупа, і переможно дудів у щойно подаровану трубу. Дудів, майже не стихаючи, кілька годин, поки мати не відібрала іграшку. Але цим Марта наробила ще гірше: Горст заревів голосніше за трубу. Потім учепився в материну спідницю, загорлав:

— Моя музика!.. Віддай музика!..

Марта для годиться ляснула Горста по пухкому заду. Та малюк не випускав спідницю і голосно верещав — вона, зрештою, вимушена була капітулювати. Горст заліз під ліжко і, певно, на знак протесту засурмив так, що Марта затулила вуха і втекла на кухню.

З туману повільно насувались вагони. Ульман скочив у тамбур переднього і щосили засвистів. Паровоз уповільнив хід, брязкнули буфери. Зчепивши вагони, Фрідріх швидко попрямував поміж колій до паровоза.

— Вже п’ята, Клаусе, — мовив стиха сивому машиністові, який висунувся у віконечко. — Він має бути за півгодини…

Машиніст кивнув і зник у будці. Паровоз натужно запахкав і, набираючи швидкість, щез у тумані.

Ульман трохи постояв, наче збирався з думками, і подався до диспетчерської.

У невеличкій кімнаті перед диспетчерською, де робітники переодягались та обідали, старий Фрідріх затримався на кілька хвилин. У кутку сидів чоловік з хворобливим поморщеним обличчям. Він кинув на Ульмана невидющий погляд і не відповів на вітання.

— Що з тобою, Курте? — запитав Ульман, але той відвернувся.

— Не чіпай його, — порадив хтось з робітників, які курили біля дверей. — Погана звістка про сина…

“Тепер у Курта…” — подумав Фрідріх і раптом спіймав себе на тому, що ця новина майже не схвилювала його. Сприйняв її як щось цілком природне, звичайне — і жахнувся.

“Здається, його Генріх молодший за Горста на рік, — пригадав. — Отже, хлопцеві було вже дев’ятнадцять… Але ж у Курта є ще двоє…”

Підсів до старого, поклав на плече важку, загрубілу руку.

— Не роз’ятрюй себе, — мовив стиха, мало не пошепки. — Це легше за все — роз’ятрити…

Курт подивився на Фрідріха нерозуміюче.

“Він постарів на десять років”, — подумав Ульман, забачивши синці під очима товариша.

— Не треба побиватися, — повторив. — Тут уже нічим не зарадиш.

— Генріх був кращим учнем у гімназії, — уголос продовжив свої думки Курт, — і коли б він втратив лише пальці, як твій Горст, він міг би стати непоганим математиком…

Фрідріхові зробилося ніяково, наче він завинив перед другом, що його син повернувся додому. Розумів безглуздість такої думки, і все ж ніяковість не зникала. Не міг знайти слів, аби втішити пригнічену горем людину. Лише поплескав Курта по плечу, важко підвівся й вийшов надвір.

Ульман постояв кілька хвилин біля воріт, дочекався, коли з будки визирнув вахтер, перекинувся з ним кількома словами. Попросив у вахтера прикурити, угостив його сигаретою і, насунувши на лоба капелюха, швидко попрямував уздовж високого паркана.

За рогом раптом припав до мокрих дощок, сторожко озирнувся навколо. Кілька секунд постояв, прислухаючись, рвонув погано прибиту шальовку і ледь протиснувся крізь вузьку щілину.

За парканом, у тупику, стояли покалічені товарні вагони. Ульман проліз під ними, проминув будку стрілочника і обережно, аби не навернутись кому на очі, пішов до маневрового паровоза, що пахкав на запасній Колії.

Побачивши Фрідріха, сивий машиніст кивнув йому і почав випускати з котла пару. Біла хмара закрила маленьку постать, що притулилась біля вагона.

Минуло з п’ять хвилин. Ульман напружено вдивлявся в темряву, але ніщо, крім дихання паровоза, не порушувало тишу.

— Клятий туман, нічого не видно, — сердито пробуркотів, але тут же вилаяв себе. Адже туман ховав і його — про таку погоду можна було тільки мріяти, а він, старий дурень, ще незадоволений.

Здалеку долинули голоси. Ульман чортихнувся і сховався в тамбурі. Люди виринули з туману зовсім близько, пройшли, розмахуючи ліхтарями та голосно розмовляючи. Знову тиша. Нарешті, здається, він…

Ішов, високий і незграбний, висвистуючи веселу пісеньку. В Ульмана тьохнуло серце. Зіскочив з вагона, щойно постать порівнялася з паровозом.

— Це ти, Фрідріху? — запитав високий, чомусь здригнувся і відступив на крок.

— Привіт, Рапке, — подав руку Ульман. — Ти чого злякався?

— Стрибаєш, як чорт у пеклі. Під самісіньким носом, — вимучено всміхнувся Рапке.

— Не думав, що ти такий нервовий…

— Тепер нерви у всіх знаєш які….

Вони рушили вузьким коридором між вагонами На мить озирнувшись, Ульман піймав уважний погляд машиніста і зробив йому непомітний знак рукою.

— Ти почав про нерви… — знову до Рапке. — Що маєш на увазі?

— Вчора народився, чи що? — відповів той запитанням.

— Голова полисіла вже, а не збагну… — вдавано здивувався старий Фрідріх.

Рапке сторожко озирнувся, зупинився, уважно подивився Ульманові у вічі.

— Чув учорашнє зведення ставки фюрера? Росіяни наступають…

— Ну й що ж? — байдуже мовив Ульман. — Наші скорочують лінію фронту.

— Скільки ж можна скорочувати?

— Кордони рейху недоторканні. Згадай останній виступ фюрера!

— І ти віриш у це?

Ульман, не відповідаючи, повернувся й пішов геть. Рапке поспішив за ним, чіпляючись ногами за вогкі шпали.

— Ти розумна людина, Фрідріху, — почав, гаряче дихаючи Ульманові в потилицю, — і не можеш не розуміти, що все починає розвалюватись…

Фрідріх озирнувся через плече — ліворуч, постукуючи по коліях, швидко накочувався товарняк.

— Ти маєш на увазі… — багатозначно почав.

— Колись ти, здається, був лівим, — швидко прошепотів Рапке, — і мені казали, що й зараз не змінив своїх поглядів.

Ульман різко зупинився.

— Хто казав?

Рапке обмацав Ульмана уважним поглядом, на мить озирнувся. Передній вагон майже порівнявся з ними. І саме цієї секунди Фрідріх штовхнув Рапке в груди. Намагаючись утриматись, той схопився за плече старого, але Ульман ударив його коліном у живіт і штовхнув просто під вагон.

Рука Рапке ковзнула по буферу, та вагон уже звалив його, колеса накотились… Рапке ще встиг закричати, але в ту ж мить засвистів паровоз.

Не озираючись, Ульман пірнув під вагони, що стояли на сусідній колії, пробіг кілька десятків метрів, знов проліз попід вагонами, намацав щілину в паркані, обережно визирнув. Темрява й туман, хоч в око стрель…

Ульман звернув у перший завулок, ішов швидко, засунувши руки в кишені й важко дихаючи. Лише тепер згадав — йому вже давно хотілося пити. Спрага мучила старого, і він облизував губи. Здається, за рогом, на сусідній вулиці, колонка. Ульман прискорив крок.

Вода текла тонкою холодною цівкою — Фрідріх пив жадібно, голосно сьорбаючи, і ніяк не міг напитися.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора