Волонтер

Тема

Дмитро Білий

ЧОРНЕ КРИЛО

ЧАСТИНА І

Посмішка Будди

У мертвій воді не ховаються дракони.

(Із книги «Ліс чаньських речень» XVII ст.)

Коли закінчуються війни, солдати переможених армій, немов дрібні бризки ртуті, розкочуються по земній кулі. Траєкторія їхнього руху неуявна й неосяжна. Вони прагнуть знайти затишне місце й завмерти, сподіваючись, що кров і жах минулої війни поступово щезнуть з їхньої пам’яті. «Тоді, — думають солдати зниклих армій, — ми зможемо знову зайнятися тим самим, чим і до війни. У нас знову будуть безтурботні вечори в колі родини (нехай би й нової родини), ми знову навчимося сприймати музику й будемо знов пити чай з друзями (нехай би й новими друзями). Наша війна, — міркують солдати таких армій, — уже закінчена, і поступово те, що було і про що згадувати так не хочеться, перетвориться на героїчний міф». У крайньому випадку їхня війна перестане бути кровожерливим, мерзенним і ненаситним чудовиськом. Вона перетвориться на кілька рядків у підручнику з пожовклими сторінками, цікавому тільки студентам, і то тільки в період складання нудотних іспитів. У це вірять солдати переможених армій. Та, мабуть, і солдати армій-переможниць теж…

* * *

Харбін, зима, 1936 рік

Щемливе почуття туги завжди охоплювало його, коли дивився він, з вікна на вулицю, яку повільно засипав білий лапатий сніг. Ліхтарі, здавалося, надавали повільному дійству якогось сакрального змісту. Сонце давно вже перестало освітлювати це суєтне місто, і тільки їх м’яке сяйво, що відбивалося на міріадах тихих срібних сніжинок, додавало вулиці таємничої неповторності зимового вечора. Унизу, під вікном, поспішали кудись пішоходи; везли, нечутно ступаючи сандалями, в’язаними з рисової соломи, своїх клієнтів рикші; розмірно відміряючи кроки, несли патрульну службу японські солдати місцевого гарнізону. Чоловік, що стояв біля вікна, закурив сигарету й завмер, зачаровано стежачи за каскадом сніжних клаптів. Вулична метушня не заважала йому радіти снігом, затишком кабінету і світлом незграбних ліхтарів уздовж вулиці. Він міркував про тлінність людського існування в порівнянні з незмінністю законів природи й незбагненним захопленням споглядання снігопаду.

— Пане Гоголю! — перервав його думки голос, що почувся від дверей. Чоловік обернувся — на порозі кабінету стояв, поправляючи пенсне, Ян Якубичек — завідувач філією Чехословацького національного банку в державі з екзотичною назвою Манчьжоу-Го.

Гоголь обернувся, намагаючись сховати у глибині душі відчуття забутих спокою й радості, пережитих ним за останні кілька хвилин.

— З нагоди майбутніх різдвяних свят керівництво нашої філії має честь запросити вас, шановний докторе Гоголю, на урочистий вечір, — тут пан Якубичек знову поправив пенсне й торкнувся краєм долоні своїх розкішних сивих вусів, — на жаль, ви післязавтра залишаєте нас, тому співробітники нашого банку хотіли б на прощання засвідчити вам свою повагу й подяку.

Господар зробив кілька кроків уперед і трохи розчулено потиснув руку керівнику філії.

— Не треба дякувати, пане Якубичек, я всього лише виконав свої формальні обов’язки інспектора центрального бюро нашого банку, а тепер сподіваюся повернутися до своєї викладацької роботи в Подебрадах. Щиро запевняю вас, цей тиждень співробітництва приніс нам обом взаємне задоволення.

— Часи зараз тривожні, пане Гоголю, і я захоплююся вашою відданістю обов’язку, що покликав вас здійснити таку тривалу подорож, — після цих слів банкір знову енергійно затряс рукою інспектора.

— Не варто подяк, я всього лише виконував свої обов’язки, — трохи втомлено повторив Гоголь.

— Дивний край, дивні часи, — задумливо вимовив Якубичек, машинально дістаючи з кишені люльку в оксамитному футлярі.

— Я тут уперше, — сказав Гоголь, протягаючи запальничку своєму співрозмовнику.

Той узяв її, вміло набив люльку тютюном, затягся й задумливо промовив:

— А мені в цих краях повоювати довелося, у складі Корпусу.

Інспектор-викладач з розумінням кивнув:

— За іронією історії і чехи встигли пережити колоніальні пригоди.

Якубичек розвів руками:

— Та й ваших русинів я чимало тут зустрічав.

— Українців, — уточнив Гоголь.

— Аякже, пам’ятаю, пам’ятаю — дуже непогано воювали. Якщо не забув: два полки, один імені Шевченка, а другий… зовсім забув… таке польське прізвище…

— Хмельницького.

— Так-так! — зраділо кивнув банкір. — До речі, давайте за фронтове братерство! — після цих слів у його руках несподівано з’явилася латунна фляга. — Прошу вас, дуже гарний коньяк, нещодавно замовив у японському гарнізонному магазині.

Гоголь зітхнув і витяг із шафи пару кришталевих чарок. Гість наповнив їх темною бурштиновою рідиною й урочисто підняв свою:

— За наше братерство! Пам’ятаю, у дев’ятнадцятому під Уссурійськом наш правий фланг добряче виручили два українських… як їх… — Якубичек задумався й ляснув пальцями…

— Курені? — підказав Гоголь.

— Точно, курені, — підхопив Якубичек.

Незабаром фляга спорожніла.

— Ви їдете післязавтра? — уп’яте перепитав Якубичек.

Інспектор кивнув головою.

Тоді Якубичек урочисто оголосив:

— Дозвольте передати вам подарунок від правління нашої філії.

Гоголь з підозрою глянув на співрозмовника. Але той недбало махнув рукою й запитав:

— А ви ніколи не пробували ловити уссурійських тигрів у Маньчжурії?

Гоголь трохи подумав і заперечливо мотнув головою:

— Я їх ніде не пробував ловити, думаю, справа ця невдячна.

Якубичек радісно махнув рукою: «Тоді одну секунду почекайте!» — і зник за дверима.

Господар закурив сигарету і глянув на двері, мабуть, очікуючи, що там зараз з’явиться Якубичек з диким уссурійським тигром. Однак гість повернувся без тигра, але зі старим офіцерським планшетом у руках.

Гоголь полегшено зітхнув:

— Дозвольте повідомити вам, пане Гоголю, що приблизно за місяць до вашого приїзду у відділення нашого банку звернулися два козаки-емігранти… — Якубичек замовк, потім покопирсався у внутрішній кишені піджака й дістав флягу. — Вип’ємо! — натхненно запропонував він.

— Вип’ємо, — підтримав його ініціативу господар, не відводячи очей від планшета. Безперечно, він розумів, що в цей планшет легендарний уссурійський тигр поміститися не може.

Вони випили, і Якубичек продовжив:

— Отож, як виявилося, ці козаки заробляли на життя ловами тигрів, живцем. Ви тигрів у Харбінському зоопарку бачили?

Гоголь заперечно похитав головою.

— На них за ґратами дивитися страшно, а ці козаки блукають маньчжурськими горами й ловлять цих чудовиськ живцем! — Якубичек багатозначно підняв келих угору. — Отож півтора місяці тому до мене в контору прийшов здоровенний козак з рудою бородою, з сережкою у вусі та назвався дивним ім’ям, напевно, литовським — Данилович — і розповів мені історію своїх мисливських пригод. Виявилося, що наприкінці двадцятих років він із… е-е… побратимами почав полювати на уссурійських тигрів. З’ясувавши, що живі тигри коштують дорожче, аніж шкури, ці козаки стали ловити тигрів живцем.

Тут Якубичек пересмикнув плечима й запропонував знову випити. Компаньйони перехилили чарки, і завідувач філією продовжив:

— Одного зловленого тигра вони продали японським негоціантам за ціною 1400 ієн. Негоціанти, зрозуміло, тигра перепродали за 6000 ієн, наваривши 400 відсотків прибутку. Другого разу козаки зловили двох тигрів. Як вони умудрилися це зробити серед маньчжурських хребтів, я не уявляю, хоча, судячи з того, що я бачив у дев’ятнадцятому, ці козаки здатні й не на таке. Але за двох тигрів негоціанти запропонували вже тільки одну тисячу ієн. От Данилович і звернувся до мене в пошуках розумної ціни. Зрозуміло, ми дійшли взаємовигідних умов, хоча я зважився на цю угоду виключно з почуття ветеранського братерства.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке