Глибинний шлях

Тема

Малюнки

ЧАСТИНА ПЕРША

СНІГОВА КОРОЛЕВА

Після дощового дня настав мокрий і темний вечір. Шуміло море, розбиваючи хвилі прибою об мури набережної. Де-не-де електричні ліхтарі кидали тьмяне світло на мокрі купи дерев і гравій на доріжках бульвару. Долинав гомін з головної вулиці курортного містечка, але на Приморському бульварі людей гуляло мало.

Я стояв над морем і з насолодою дихав свіжим морським повітрям, справжнім солоним повітрям, бо прибій, б’ючись об прямовисний берег, обсипав бульвар водяним пилом. Трохи оддалік, де бульвар круто завертав, прибійна хвиля била з такою силою, що над берегом раз за разом злітав водограй і заливав на кілька метрів набережну. Десь далеко з морі, оповитому темрявою, світив вогниками пароплав.

Я сів на мокру лаву, що стояла поруч. Не було змоги одірвати очей від темної прірви, де вирувала стихія, звідки долинав відгомін боротьби невидимих сил. Людину лякає темрява і водночас тягне до себе, обіцяючи викрити досі незнані таємниці.

Раптом поруч хтось спинився. Я не повернув голови, але вгадав, що їх двоє. Вони постояли трохи мовчки, і зрештою тихий чоловічий голос запропонував:

— Сядьмо.

Обоє сіли на другому краю лави. Я ледве повернувся до них, проте в темряві розгледіти своїх сусід не зміг. Побачив лише, що то була парочка.

— Завтра ти їдеш, а я ще залишаюсь, — говорив він.

— Так, ти залишишся.

Його приглушений голос свідчив про якусь розгубленість, тривогу й бажання говорити якомога тихше, щоб хтось не почув його слів.

— У мене ще п’ять день.

— Розлука буде дуже коротка.

— Лідо, якщо хочеш, то я готовий хоч зараз…

— Дурненький, — промовила вона ніжно, — ну хто тобі дозволить втрачати п’ять день?

— Але коли я буду з тобою…

Він промовив це дуже тихо, я швидше вгадав, ніж почув, останнє слово. Ліда засміялася.

— Ні, ні, — сказала вона, — тобі обов’язково треба відпочити. Я хочу, щоб ти зостався.

Тон, яким вона промовила “я хочу, щоб ти зостався”, переконав мене, що вона справді цього хоче, але зовсім не з інтересів свого супутника.

Та чи обходять мене розмова і взаємини курортної парочки? І я знов поринув поглядом у морську темряву, прислухаючись до голосу моря, намагаючись розібрати незнану мову хвиль і прибою. Але цьому заважав її голос, такий чистий і приємний. І коли вони пішли, захотілося схопитися з місця, податися за ними, щоб розгледіти її при світлі ліхтаря. Я стримав себе, згадуючи, як часто буває, коли очарування від ліній постаті або від голосу враз зникає, тільки глянеш жінці в обличчя. Краще, створивши ілюзію, не знищувати її зайвою цікавістю. Я дивився в темінь над морем і знав, що ніяких таємниць там нема, але не міг переконати себе в цьому, згадував голос незнайомки і тішив себе думкою, що поруч мене сиділа чарівна красуня.

Пароплав, що йшов з моря, наближався до берега і дав гудок, сповіщаючи про своє прибуття. Я встав з лави, щоб іти до готелю. Тут я помітив на землі щось чорне. Ступив кілька кроків, нахилився і підняв дамську сумочку. Подивився навколо, але на бульварі, крім мене, вже нікого не було. Я був певен, що сумочку загубила власниця приємного голосу, і навіть зрадів, що є можливість з нею познайомитись. Але де вона? Чи повернеться сюди? Завтра вона їде. Залишалося посидіти тут і підождати. А може, в сумочці є якісь документи?

Остання думка примусила підійти до ліхтаря й відкрити сумочку. Всередині знайшов шовкову хустинку з ініціалами “Л. Ш”, тюбик з губною помадою, флакончик “Кримської троянди”, гребінець, пудреницю та якийсь лист. Жодного документа, жодного папірця, що могли б вказати, хто власниця сумочки. Читати чужий лист мені було ніяково, і, стримуючи свою цікавість, я повернувся до лавки над морем.

Ждати більше ніж годину невистачало терпцю. Час був уже пізній. До готелю я повернувся далеко запівніч, і портьє з цікавістю позирнув на мене, віддаючи ключ від кімнати. Опинившись у своєму номері, я засвітив настільну лампу і уважніше розгледів знахідку. Це була елегантна сумочка, прикрашена ніжносиніми волошками. Такі сумочки носять милі, проте не дуже вибагливі франтихи, які віддають перевагу не так міцним, довговічним, як гарним, легким і ефектним речам.

Знов переглянувши те, що містилося там, я нарешті дозволив собі прочитати листа.

“Шановна Лідіє Дмитрівно!

Я хотів написати “люба Лідо”, але не знаю, чи дозволите мені таку вільність. Минуло багато часу відтоді, коли це дозволялося. Проте я хочу в цьому листі звати Вас так само, як звав тоді, бо лист цей неофіційний і, може, останній.

Сьогодні я приїхав до Вашого міста, довідався про Вашу адресу, але не зміг Вас побачити. Мушу сьогодні ж виїхати з тим, щоб за кілька днів повернутися. Ви знатимете про мій приїзд і, якщо схочете, дасте можливість побачити Вас.

Сьогодні для мене особливий день. Адже кілька років тому саме цього дня я вперше побачив Вас. На моєму столі стоїть букет білих троянд. Це — “Снігова королева”…

Чи пригадуєш ти той сонячний радісний день, коли ми зустрілися з тобою в Долині квітів, коли ти прийшла туди за “Сніговою королевою”? Навколо зеленіли дерева, на плантаціях цвіли троянди, мов кров, червоніли гвоздики, дзюрчав струмок під маленьким містком, на якому ми стояли, а над нами височіли снігові хребти піднебесних гір. До моєї пам’яті, здається, запало все до найменшої дрібниці, що я бачив тоді. Біла суконька, квіти в лівій руці, біляві шовкові кучері на твоїй голівці, задьористий носик і чудесні очі, мов краплини ранішньої роси. Я порівняв тебе з трояндами, які ти тримала в руці, і назвав тебе Сніговою королевою.

Чи пригадуєш, як, жартуючи, ти пообіцяла дозволити себе поцілувати один-єдиний раз, коли я зустріну тебе через місяць на маленькій станції між Києвом і Одесою? Ти сміялася з цієї умови, бо знала, що незабаром я мушу їхати далеко за Урал, у засніжений Сибір.

Минув місяць, і пізно ввечері я прийшов на станцію, через яку ти мала проїхати ранком наступного дня, повертаючись додому. Ту ніч я не спав. Десь опівночі, перейшовши високим мостом через залізницю, опинився в маленькому містечку. На вулицях панувала темрява, лише зорі ледве освітлювали силуети будинків та тополь. Рідко-рідко зустрічалися перехожі. Був час возовиці, і в повітрі пахло пилом та снопами. Блукаючи вулицями того містечка, я вийшов у поле. Пригадую високий насип, порослий густою травою. Зійшовши на той насип, довго там стояв, оглядаючи небо. Я дивився на зорі і думав про ту символічну зірку, яку кожен з нас хоче привласнити, — зірку, що знаменує долю людини. Я вибрав найкращі з них для тебе і для себе. За цим смішним заняттям, яке зрозуміле лише закоханому, застав мене ранок. Я повернувся на станцію. Коли черговий по перону “вибив” у дзвінок традиційну оповістку про вихід поїзда з сусідньої станції, я відчув приплив сильного хвилювання. “Чи їде вона сама сьогодні? Чи пам’ятає нашу умову й свою обіцянку? Певне, давно забула про свій жарт. Коли їде цим поїздом, то спокійно проспить ранішній час на своїй полиці. Навіть якщо й прокинеться, то як же я знайду її, не знаючи, в якому вона вагоні? А поїзд так мало стоїть на станції. Правда, у мене був квиток на той самий поїзд, і я тішив себе надією, що, може, розшукаю тебе в одному з вагонів під час поїздки.

Паровоз гукнув біля семафора і з гуркотом влетів на станцію. На. дверях одного з вагонів я побачив тебе. Ти сміялася, виглядаючи на перон. Ти була радісно здивована, коли побачила мене. Не вірю, щоб ти забула про ту чудову хвилину.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке