Можно попросити Ніну?

Тема

Кір Буличов

— Можна попросити Ніну? — сказав я.

— Це я, Ніна.

— Так? Чому у тебе такий дивний голос?

— Дивний голос?

— Не твій. Тонкий. Ти засмучена чимось?

— Не знаю.

— Можливо, мені не варто було дзвонити?

— А хто говорить?

— Відколи ти перестала мене впізнавати?

— Кого впізнавати?

Голос був молодший за Ніну років на двадцять. А насправді Нінин голос лише років на п’ять молодший за господиню. Якщо людини не знаєш, по голосу її вік вгадати важко. Голоси часто старіють раніше від власників. Або довго залишаються молодими.

— Ну гаразд, — сказав я. — Послухай, я дзвоню тобі майже у справі.

— Напевно, ви все-таки помилилися номером, — сказала Ніна. — Я вас не знаю.

— Це я, Вадим, Вадик, Вадим Миколайович! Що з тобою?

— Ну ось! — Ніна зітхнула, ніби їй шкода було припиняти розмову. — Я не знаю ніякого Вадика і Вадима Миколайовича.

— Пробачте, — сказав я, і повісив слухавку.

Я не відразу набрав номер знову. Звичайно, я просто не туди потрапив. Мої пальці не хотіли телефонувати Ніні. І набрали не той номер. А чому вони не хотіли?

Я відшукав у столі пачку кубинських сигарет. Міцних, як сигари. Їх, певно, роблять з обрізків сигар. Яка у мене може бути справа до Ніни? Або майже справа? Ніякої. Просто кортіло дізнатися, чи вдома вона. А якщо її немає вдома, це нічого не змінює. Вона може бути, наприклад, у мами. Або в театрі, тому що вона тисячу років не була в театрі.

Я подзвонив Ніні.

— Ніна? — сказав я.

— Ні, Вадиме Миколайовичу, — відповіла Ніна. — Ви знову помилилися. Ви який номер набираєте?

— 149-40-89.

— А у мене Арбат — один — тридцять два — п’ять три.

— Звичайно, — сказав я. — Арбат — це чотири?

— Арбат — це Р.

— Нічого спільного, — сказав я. — Даруйте, Ніно.

— Будь ласка, — сказала Ніна. — Я все одно не зайнята.

— Постараюся до вас більше не потрапляти, — сказав я. — Десь заклинилося. Ось і потрапляю до вас. Дуже погано телефон працює.

— Так, — погодилася Ніна.

Я повісив трубку.

Треба почекати. Або набрати сотню. Час. Щось замкнеться в переплутаних лініях на станції. І я додзвонюся. «Двадцять друга година рівно», — сказала жінка по телефону «сто». Я раптом подумав, що якщо її голос записали давно, десять років тому, то вона набирає номер «сто», коли їй нудно, коли вона сама вдома, і слухає свій голос, свій молодий голос. А можливо, вона померла. І тоді її син або людина, яка її любила, набирає сотню і слухає її голос.

Я подзвонив Ніні.

— Я вас слухаю, — сказала Ніна молодим голосом. — Це знову ви, Вадиме Миколайовичу?

— Так, — сказав я. — Вочевидь, наші телефони з’єдналися намертво. Ви тільки не сердьтеся, не думайте, що я жартую. Я дуже ретельно набирав номер, який мені потрібен.

— Звичайно, звичайно, — швидко сказала Ніна. — Я ні на хвилинку не подумала. А ви дуже поспішаєте, Вадиме Миколайовичу?

— Ні, — сказав я.

— У вас важлива справа до Ніни?

— Ні, я просто хотів дізнатися, чи вдома вона.

— Скучили?

— Як вам сказати…

— Я розумію, ревнуєте, — сказала Ніна.

— Ви смішна людина, — сказав я. — Скільки вам років, Ніно?

— Тринадцять. А вам?

— Більше сорока. Між нами товстенна стіна з цегли.

— І кожна цеглина — це місяць, правда?

— Навіть один день може бути цеглиною.

— Так, — зітхнула Ніна, — тоді це дуже товста стіна. А про що ви думаєте зараз?

— Важко відповісти. У дану хвилину ні про що. Я ж розмовляю з вами.

— А якби вам було тринадцять років або навіть п’ятнадцять, ми могли б познайомитися, — сказала Ніна. — Це було б дуже смішно. Я б сказала; приїжджайте завтра увечері до пам’ятника Пушкіну. Я вас чекатиму о сьомій годині рівно. І ми б один одного не впізнали. Ви де зустрічаєтеся з Ніною?

— Як коли.

— І біля Пушкіна?

— Не зовсім. Ми якось зустрічалися біля «Росії».

— Де?

— Біля кінотеатру «Росія».

— Не знаю.

— Ну, на Пушкінській.

— Все одно чомусь не знаю. Ви, напевно, жартуєте. Я добре знаю Пушкінську площу.

— Неважливо, — сказав я.

— Чому?

— Це давно було.

— Коли?

Дівчинці не хотілося вішати слухавку. Чомусь вона наполегливо продовжувала розмову.

— Ви сама вдома? — запитав я.

— Так. Мама у вечірню зміну. Вона медсестра в госпіталі. Вона на ніч залишиться. Вона могла б прийти і сьогодні, але забула вдома пропуск.

— Ага, — погодився я. — Гаразд, лягай спати, дівчинко. Завтра до школи.

— Ви зі мною заговорили, як з дитиною.

— Ні, що ти, говорю з тобою, як з дорослою.

— Спасибі. Тільки самі, якщо хочете, лягайте спати з сьомої години. До побачення. І більше не дзвоніть своїй Ніні. А то знову до мене потрапите. І розбудите мене, маленьку дівчинку.

Я повісив слухавку. Затим увімкнув телевізор і дізнався про те, що місяцехід пройшов за зміну 337 метрів. Місяцехід займався справою, а я байдикував. Востаннє я вирішив подзвонити Ніні вже годині об одинадцятій, цілу годину займав себе дурницями. І вирішив, що, якщо знову потраплю на дівчинку, покладу слухавку відразу.

— Я так і знала, що ви ще раз подзвоните, — сказала Ніна, підійшовши до телефону. — Тільки не вішайте слухавку. Мені, чесне слово, дуже нудно. І читати нічого. І спати ще рано.

— Гаразд, — сказав я. — Давайте розмовляти. А чому ви так пізно не спите?

— Зараз тільки восьма, — сказала Ніна.

— У вас годинник відстає, — сказав я. — Вже дванадцята година.

Ніна засміялася. Сміх у неї був хороший, м’який.

— Вам так хочеться мене спекатися, що просто жах, — сказала вона. — Зараз жовтень, і тому стемніло. І вам здається, що вже ніч.

— Тепер ваша черга жартувати? — запитав я.

— Ні, я не жартую. У вас не тільки годинник бреше, але й календар бреше.

— Чому бреше?

— А ви зараз мені скажете, що у вас зовсім не жовтень, а лютий.

— Ні, грудень, — сказав я.

І чомусь, ніби сам собі не повірив, подивився на газету, що лежала поряд, на дивані. «Двадцять третє грудня» — було написано під заголовком.

Ми помовчали трохи, я сподівався, що вона зараз скаже «до побачення».

Але вона раптом запитала:

— А ви вечеряли?

— Не пам’ятаю, — сказав я щиро.

— Значить, не голодний.

— Ні, не голодний.

— А я голодна.

— А що, вдома їсти нічого?

— Нічого! — сказала Ніна. — Порожньо. Смішно, так?

— Навіть не знаю, як вам допомогти, — сказав я. — І грошей немає?

— Є, але зовсім трішки. І все вже зачинено. А потім, що купиш?

— Так, — погодився я. — Все зачинено. Хочете, я понишпорю в холодильнику, подивлюся, що там є?

— У вас є холодильник?

— Старий, — сказав я. — «Север». Знаєте такий?

— Ні, — сказала Ніна. — А якщо знайдете, що потім?

— Потім? Я схоплю таксі і підвезу вам. А ви спуститеся до під’їзду і візьмете.

— А ви далеко живете? Я — на Сивцевім Вражку. Будинок 15/25.

— А я на Мосфільмовській. Біля Ленінських гір. За університетом.

— Знову не знаю. Тільки це неважливо. Ви добре придумали, і спасибі вам за це. А що у вас є в холодильнику? Я просто так питаю, не думайте.

— Якби я пам’ятав, — сказав я. — Зараз перенесу телефон на кухню, і ми з вами подивимося.

Я пройшов на кухню, і дріт тягнувся за мною, мов змія.

— Отже, — сказав я, — відкриваємо холодильник.

— А ви можете телефон носити за собою? Ніколи не чула про таке.

— Звичайно, можу. А ваш телефон де стоїть?

— У коридорі. Він висить на стінці. І що у вас в холодильнику?

— Значить, так… що тут, в пакеті? Це яйця, нецікаво.

— Яйця?

— Ага. Курячі. Ось, хочете, принесу курку? Ні, вона французька, морожена. Поки ви її зварите, зовсім зголоднієте. І мама прийде з роботи. Краще ми візьмемо ковбаси. Або ні, знайшов марокканські сардини, шістдесят копійок бляшанка. І до них є півбанки майонезу. Ви чуєте?

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке